Межі та завдання географії

Заслужений історик та методолог географії Герман Вагнер дає (1912 р.) в системі географії однакову роль фізичній географії (науці про розподіл у просторі природніх тіл та явищ на земній поверхні) та історичній географії (науці про розподіл у просторі людських фактів та явищ); він визнає за один з основних принципів географії “дослідити походження, як спосіб зрозуміти буття” (“die Erforschung des Werdens als Mittel des Verstandnisses des Seins”). Географію він поділяє на математичну, фізичну, біологичну та історичну (або антропологичну): у викладі географії він дає значне місце даним із історії географичної науки.

Із сучасних французьких вчених з новим трактатом з географії виступив (1909 р.) Мартон. Теоретично він прилучається до дуалістів, але в дійсності відхиляється від їх принципу. Намагаючись об’єднати одним принципом різноманітні факти, що належать до обсягу географії, Мартон дає визначення географії (не апріорне, а виведене з огляду історії цієї науки) такими словами: “сучасну географію визначається, як науку про явища фізичні, біологічні та соціальні з погляду їх розподілу на земній поверхні, їхніх причин та взаємної залежності”. Але в дійсності Мартон об’єднує різні галузі географії не одним, а трьома принципами (хорологічним, кавзальним та принципом координації) і фактично зовсім виключає з своєї системи антропогеографію, — він торкається її тільки випадково, переходом, в окремих випадках або прикладах. До системи географії Мартон зачисляє: астрономічну географію, картографію, фізичну географію (гіпсометрія, гідрологія та океанологія, земний магнетизм, внутрішнє земне тепло, вулканізм, сейсмологія, гляціологія, метеорологія, кліматологія, морфологія земної поверхні з її еволюцією) та біогеографію.

До принципових (теоретичних) дуалістів, що в дійсності відхиляються від цього принципу, належить і американський вчений В. Девіс, що його новіші трактати (1912 р.) викликали жваві дебати у спеціяльній літературі (Девіс заступав протягом одної зими професора Пенка в Берліні, як “обмінний професор”, “Tauschprofessor”). Девіс до обсягу географії зачисляє “все, що існує на землі”, — усе те, що інші зачисляють звичайно до обсягів, наприклад, геології, біології, історії, філології, навіть геології. Ставши на такий надто широкий ґрунт щодо обсягу географії, Девіс надає головної ваги методові наукового опрацювання цих різноманітних матеріалів, — методові, що він визначає як генетичний, що з’ясовує вплив минулих явищ на утворення сучасних форм; наприклад, кожна більш-менш підвищена частина землі теоретично повинна переходити протягом “ерозійного циклу” через певну правильну послідовність “зразкових” (мислимих, ідеальних) форм, а ці останні мають певний стосунок до тих форм, що їх спостерігаємо в дійсності: перших (ідеальних) форм можна вжити для “з’ясувального опису” справжніх форм, що відповідають ідеальним формам. У своїх трактатах автор вживає цього методу виключно для вивчення та “з’ясувального опису” морфології суходолів. Людини та її складних відносин Девіс, як і Мартон, торкається тільки побіжно, на уривкових прикладах.

В іншому новішому методологічному трактаті з географії, що видав відомий мандрівник, географ та геолог, дослідник пустинь Пасарге (1912 р.), географію поділено на математичну, фізичну географію (з біогеографією) та антропогеографією. Кожний з відділів фізичної географії поділяється ще на піввідділи — аналітичний, систематичний та просторовий (“географічний”). До обсягу фізичної географії Пасарге зачислює метеорологію, морезнавство та морфологію: аналітична морфологія розпадається в нього на геологічну та фізіологічну морфологію і т.д. Роблячи далі систематично дуже докладний поділ відділів другого ряду на відділи третього ряду та дрібніші, автор зовсім не мотивує своїх відділів першого ряду, що зв’язані в нього тільки механічно або з традиції.Дуже оригінальні, але мало обґрунтовані погляди на географію взагалі, на розподіл частин світу та на методи географічного дослідження висловив недавно (1912 р.) Банзе. Він одкидає цілком загальне землезнавство і пропонує географам розробляти тільки спеціальне землезнавство (“або географування країн”). На думку цього автора, завданням географії або “філософії земної оболонки”, “геософії”, є не вивчання об’єктів, як таких, а встановлення суб’єктивного зв’язку між цими об’єктами. Географ не повинен робити спостереження, а тільки конструювати те, що вже спостерігали інші вчені, — компонувати це у суцільну картину й робити відповідні висновки. Географ повинен скрізь шукати відповіді на питання: 1) де?, 2) в якому зв’язку і з якої причини? і 3) що можна з того мати, який наслідок або висновок? У спеціальній літературі думки Банзе було вже належно оцінювано, себто не знайшли вони співчуття. Зокрема, відкидати загальну (теоретичну) частину якої-небудь науки й залишати тільки спеціальну (фактичну або описову) її частину — рівнозначне цілковитому знищенню цієї науки, запереченню її права на самостійне існування, бо нагромадження самих фактів не може бути змістом цілої самостійної науки. Лишати географам саму тільки кабінетну працю й позбавляти їх права робити спостереження в природі глибоко суперечить самому основному поняттю географії та всій історії цієї науки.

З російських вчених петербурзький професор Е. Петрі формулював свій погляд на завдання та межі географії (1892 р.) такими словами: “географії належить уся земля. Завдання географії — зрозуміти єство й життя нашої землі. Матеріал свій географія дістає від цілого ряду наук природничих, історичних, економічних, філософських; діло її звести увесь цей матеріал до купи й використати його для певної характеристики землі”. Таке визначення завдань географії надає їй справді характеру узурпаторки чужих матеріалів і робить її безмежною. У своїй “системі географії” Петрі поділяє цю науку на три головні відділи: 1) загальну географію (астрономічну географію та географію земної поверхні, включаючи дані гідрографії, геології, топографії, ботаніки, зоології, антропології, історії, статистики та політичної економії); 2) спеціальну географію (з додатком народознавства, державознавства та економічної географії) і 3) історію географії. Увесь цей матеріал географ, на думку Петрі, повинен розглядати з сімох точок погляду: 1) з погляду географічного розповсюдження (хорологічна категорія); 2) з погляду форми (морфологічна категорія); 3) з погляду складу (гилологічна категорія); 4) з погляду змінливости в часі (хронологічна категорія); 5) з погляду походження (генетична категорія); 6) з погляду діяльности (динамічна категорія); 7) з погляду значіння для людини (антропологічна категорія). Як видко з цього, Петрі розуміє завдання географії занадто широко і не визначає для цієї науки певних меж.