Межі та завдання географії

Загальна географія становить частину обширої науки географії, яка охоплює всі обсяги сучасної природи землі та сучасної діяльності людини з певного погляду. Тому треба передусім визначити завдання та межі географії взагалі і те місце, що в системі географії належить першій її частині — загальній географії. Треба також виразно визначити межі географії, бо часто ще й досі географію помилково ототожнюють з іншими суміжними науками або частинами їх.

Доля географії своєрідна й дивна: вона є одна з найстаріших наук, — а проте чимало вчених не визнають її навіть за окрему науку, що має право на самостійне існування.

Поміж наукових дисциплін географія є безперечно одна з найдавніших. Можна сказати, що вона давня, як світ, або, принаймі, як людство. Спроби й намагання науково опрацьовувати питання географії починаються в європейських народів, як відомо, вже в VI столітті перед нашою ерою, — від часів Ксенофана з Колофона, Гекатея та Анаксімандра Мілетського і їх продовжує за часів класичної старовини цілий ряд філософів і вчених грецьких та римських (Геродот в V столітті перед нашою ерою, Дікеарх в IV, Ератосфен в III, Сенека та Страбон в I столітті після початку нашої ери, Птолемей в II й багато инших). Але є підстави думати, що збирання більш-менш правдивих та докладних географичних відомостей, а зокрема початки картографії сягають в Європі і в Азії часів геть давніших, — часів ще передісторичних. Досліди Р. Андре (1878 і 1889 р.), фон-дер-Штейнена (1885 і 1894 р.), Малері (1886 і 1893 р.), Дребера (1903 р.), Коха-Грюнберга (1909 р.), Адлера (1910 р.) та инших показали, що вміння орієнтуватися в своїй країні та збирати початки географичних відомостей має місце навіть у тих народів, що стоять на найнижчих ступенях культури (так званих “диких”); перші грецькі “перипли” і “перієгези” належать, здається, до передісторичних: новіші досліди давнини Сходу виявили карти світу та плани стародавніх асирійців (накреслені на бронзових дверях Балаватського палацу) належать до часів Салмансара ІІ, себто до IX століття перед нашою ерою: ще далеко давніші мапи й плани вавилонян: у Британському музеї є вавилонські мапи (mappae mundi), що належать до епохи Саргона І, або, згідно з традиційною хронологією, до XXXIX століття перед нашою ерою (до часів давніших за сучасну епоху на 59 століттів).

Незважаючи на таку поважну давність географії, ще й досі не замовкли змагання з приводу її завдань та меж; ще й досі можна натрапити в науковій літературі на думки, ніби географія не має права на самостійне існування, що вона являє собою енциклопедію з різних галузей знання, що вона узурпує ті матеріали,, що їх інші науки здобули, та ин. (за новіших часів такі думки висловлювали, наприклад, Клозе 1911 р., Андре 1912 р., О. Ленц 1912 р., І. Фрю 1913 р. та ин.). У тому, що виникали такі думки, винні почасти самі географи (див. далі виклад К. Ріттера, Мартона, Девіса, Банзе, Петрі, Анучіна та инш.). У многобічності та рясності матеріалів, що звичайно зараховують їх до обсягу географії, — матеріалів, що охоплюють неорганічний, органічний та людський світ, — лежать, як висловився Ф. Ріхтгофен, найбільші труднощі й найбільша небезпека для географії, але та сама її многобічність і є основою незвичайної корисності та високої ваги географічної науки.

Не маючи на меті викладати тут історію поглядів на завдання та межі географії (для цього треба-б було написати цілий том), залишаю осторонь стародавню та середньовічну географію і погляди пізніших географів до XVIII століття включно, але вважаю за потрібне подати короткий огляд поглядів на ці питання кількох найвидатніших вчених XIX та XX століття і, порівнявши ці погляди, з’ясувати правильне розуміння завдань та меж, змісту та обсягу сучасної географії.У першій половині XIX століття найвидатніший географ, що утворив окрему школу в науці, був Карл Ріттер (найважливіші праці його надруковано рр.1817–1864). Він перший запропонував для географії нову назву — “Землезнавство”(Erdkunde). В основу своїх поглядів на завдання та межі географії К. Ріттер поклав перевагу суто-історичного елементу над природничо-історичним; найголовніше завдання географії, на його думку, це з’ясувати вплив географічних умов на людину та її культуру, вивчити долю людства за різних епох у залежності від природи залюднених країн; при цьому він припускає, що сама природа країн визначає до певної міри наперед долю народів і хід історичного розвитку їхньої культури. Наукові праці й особистий вплив К. Ріттера мали могутнє значіння для розвитку географічної науки в Європі і спричинилися до заснування цілої низки географічних товариств та журналів по різних країнах; проте його погляди (що їх пізніше численні його учні та прихильники надто поширили надмірности) надали були тодішній географії духу однобічності; той напрям, що утворив його К. Ріттер у географічній науці, протягом довгого часу несприятливо відзначився у справі викладу географії (особливо в середній школі). У основі своїй Ріттерові погляди були не нові у науці: ще Геродот свого часу висував на перший план людину та її історію, а Страбон зокрема обстоював щільний зв’язок географічних наук з історичними.

Окрему епоху в історії основних географічних поглядів утворили численні талановиті праці Олександра фон Гумбольдта (починаючи з його знаменитого “Космосу” 1845–1858 рр.) Цей славетний вчений визначив нові проблеми географії і дав новий аналітичний та порівняльний напрям різним галузям географічної науки, що були предметом його студіювання (математична географія, геофізика, земний магнетизм, орографія, вулканологія, метеорологія, географія рослин, народознавство, історична географія, краєзнавство). Ставлячи на перший план вивчання природи країн та принципи причиновости, намагаючись встановити закономірність явищ, переважно з обсягу фізичної географії, Гумбольдт дав початок так званому “порівняльному землезнавству”, але не занедбав і історичні, статистичні, етнографічні та культурно-історичні матеріали, як це видко з його розвідок про продукційність країн (Produktenkunde), про стародавні цивілізації Америки, про історію її відкриття, про “Нову Еспанію” та ін.