Історія поглядів на географію, її об’єкт і завдання дослідження

Окремий погляд на сутність географії має М.Д.Пістун. Аналізуючи попередні дослідження, він відновлює цілісність науки, вказуючи на її подвійний природничо-суспільний характер, а також говорить про необхідність аналізу процесів взаємодії між суспільством і навколишнім середовищем на основі уявлення про їх комплексність. Географія „є природничосуспільною наукою, що вивчає територіальну комплексно-пропорційну організацію обміну речовини, енергії та інформації між суспільством і навколишнім середовищем” [19]. Цю думку поділяли Ю.П.Михайлов, який визначає суть географії як науки про організацію земної поверхні, М.М.Паламарчук, що також вважає географію наукою про територіальний розвиток природи і суспільства в їх єдності, та інші вчені. Отже, подолавши таким чином ідеї „розколотої географії”, М.Д.Пістун та його послідовники підійшли до розуміння сутності географії як цілісної науки про природно-суспільні комплекси, витоки якого ми знаходимо ще у фундаторів української географічної школи [2;3;12;20;21].

Із розвитком системної парадигми у вітчизняній географії почалася так звана „кількісна революція”, що супроводжувалася математизацією географічних досліджень, подрібненням окремих галузевих напрямків науки, розвитком утилітарного мислення та відмовою від гуманістичних цінностей. Базовими для географічних досліджень стали системний підхід (заснований на системній парадигмі), структурний аналіз і синтез [19]. На думку апологетів кількісної революції, розвиток комплексних географічних досліджень, що базуються на широкому масиві математичних розрахунків, стане можливим при подальшому бурхливому розвитку електронно-обчислювальних систем та кібернетики. Ці науки згодом дадуть змогу представити всі елементи географічної реальності у вигляді певної сукупності формалізованих даних (матриці), в якій будуть кількісно враховані всі елементи географічних систем (комплексів). Однак така всебічна інтегральна математизація географії, яка б передбачала розробку універсального методу дослідження простору, і на яку покладали надії більшість вчених 20 ст. не відбулася.

Натомість, процес кількісної революції порушив як цілісність самої науки, так і цілісність сприйняття й пізнання самого об’єкту дослідження. Замість герменевтичного „розуміння” сутності географічних процесів і явищ, географія перейшла до часткового формалізованого „пояснення” їх окремих сторін та властивостей. Поширення кількісних методів призвело до дещо спрощеного уявлення про географічну реальність, що постає у вигляді певної сукупності кількісних даних, які абстрагуються і відриваються від конкретної території.Застосування системної парадигми та широкого і різноманітного арсеналу розрізнених кількісних методів дає лише відповіді на часткові питання розвитку окремої території. Значна кількість географічних фактів взагалі важко піддається формалізації, яка може застосовуватись для їх аналізу лише частково, без врахування деяких суттєвих внутрішніх ознак. Географічна реальність не вичерпується суто формалізованими системами. Отже, результативність кількісних географічних досліджень обмежується через недосконалість математичного апарату, інтерпретація застосування якого не може повністю розкрити перебіг різноманітних інтегральних природних та суспільних процесів. За допомогою математичних методів дослідники не в змозі навіть до цього часу комплексно усвідомити та проаналізувати всю сукупність елементів територіальних систем. Науковці пояснюють це їх виключною складністю, залежністю від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників та наголошують на необхідності спрощення та схематизації [17]. Однак головна причина криється у дегуманізації географічного знання, свідомій відмові від дослідження людиновимірних реалій (елементів) географічних систем [5].

Гуманістичний вимір географії неодноразово знаходив свій вираз у представників класичної української географічної школи – фундаторів національної географії – С.Рудницького, В.Кубійовича, П.Тутковського, А.Синявського, К.Воблого та ін. І в наш час значна кількість вчених багато уваги приділяє детальному опису окремих місцевостей із суспільнокультурологічного, господарсько-економічного та ландшафтно-естетичного погляду, яка передбачає неформальний гуманітарно-забарвлений „аналіз географічних образів” [8]. Деякі з них навіть стверджують, що географія є „наукою про гармонію та красу земної кулі” [5]. Гуманістична складова географії визначається також як „новий світогляд, заснований на цінностях загальнолюдського і загально-культурного характеру, який розглядає, у першу чергу, життя людей та їх суспільні відносини” [13].

Проте, на сьогодні це лише окремі напрями географічних досліджень, які несуть в собі залишкові гуманістичні знання з минулого періоду їх розквіту. Широкомасштабного процесу гуманізації географії на рівні вдосконалення її концептуальних засад не відбулось. Для його здійснення необхідний цілий ряд перетворень у структурі географічних досліджень [10].

Гуманізація життя глобалізованого суспільства вимагає формування нового постдисциплінарного знання на засадах людяності та людинознавчого підходу у наукових дослідженнях. Ключовою науковою дисципліною на цьому шляху є географія, бо вона є „природничо-суспільною наукою” [16], в її предметі дослідження закладено синтез обох цих напрямків. Географічна реальність не вичерпується суто системним формалізованим підходом до вивчення певних природних чи суспільних комплексів. Не можна її обмежити також лише описом окремих місцевостей, їх подібностей та різноманітностей [5]. У географічній науці повною мірою повинні бути присутні обидва напрямки наукового аналізу в їх єдності та компліментарності, що базуються на загальнолюдських цінностях. Системна парадигма географії має доповнитись новими гуманістичними якостями, новими, не врахованими раніше, елементами та цінностями, які займуть належне місце поряд із традиційними системними компонентами та внесуть у географічні дослідження риси постдисциплінарного знання. Гуманізація географії, як це не парадоксально, можлива за умови широкого застосування сучасних методів обробки інформації на ЕОМ. Варто тільки не обмежувати її механістичним принципом кількісного аналізу, а поєднувати його методи із подальшими гуманітарними дослідженнями.