Історико-географічні передумови формування системи розселення Волинської області

Велике значення має вивчення селищ, особливо їхньої забудови. Для селищ Х–ХІ ст. був характерним прирічковий тип поселень для лісової та лісостепової і мисовий та дюнний — для поліської зон. У ХІІ–ХІІІ ст. ще переважає прирічковий тип поселень, однак уже спостерігається розселення у басейнах річок, яке охоплює й вододіли. За розмірами селища були різними: невеликі — 0,5–1,0 га та великі — від 3 і більше га.

Типовою для Волинської області є рядова забудова давніх селищ, розташованих уздовж річки Стир. Довжина цих селищ становила близько 300 м при ширині 40 м. Така система засвідчена у с. Гірка Полонка, Городок, Рованці, що поблизу Луцька. Щодо щільності забудови, то в Городку на площі 2000 м2 виявлено 11 жител, у Боратині на площі 1730 м2 – 7 жител. Оселі розташовуються гніздами по 3–4 на відстані 20–40 м [20].

Більшість селищ Волинської землі лежали в зоні лісостепу, на що вказують і писемні джерела. Так, у літописі 1285 р. повідомляється про те, що під час походу польський князь Болеслав захопив і спустошив в околицях Щекарева (Холмщина) 10 сіл. Щодо поліської зони, то у зв’язку з появою в ХІІ–ХІІІ ст. нових міст відбувалися зміни і в поселенських комплексах. Хоч подекуди кількість селищ зменшилась, але виникло чимало нових. Саме на період ХІІ–ХІІІ ст. припадає функціонування селищ у Лужках, Маложеві, Модельниці, Огродниках, Плонці в Підляшші та ін. Часто на зміну покинутому поселенню на певній відстані засновувалося нове, як у селі Бучище Старе, біля якого існували окремі селища в ІХ–Х, Х–ХІ, ХІ–ХІІ та ХІІ–ХІІІ ст., або в селі Менжелін, де відкрито сім селищ від ІХ–Х до ХІІ–ХІІІ ст. Деякі селища (Долгоброди, Ліпно, Мержевіце Старе) існували в ХІІ–ХIV ст. [14, с. 50].

Більшість селищ були землеробсько-скотарськими осередками, а в окремих випадках — ще й ремісничими та промисловими центрами. Щодо юридичного статусу, то частина з них підлягали центральній княжій владі, а частина — місцевим феодалам. Порівняльна характеристика селищ лісостепової та поліської зон Волині Х – середини XIV ст. вказує, що на тлі значного зростання селищ у лісостеповій зоні їх розвиток у поліській зоні йшов значно повільніше, а подекуди навіть припинявся.

Наприкінці Х ст. з’являється адміністративно-територіальна спільність Червенські городи (рис. 1). Тут у Х–ХІ ст. функціонувало 114 городищ. У другій половині Х ст. адміністративним центром князівства став Володимир, а Волинь як адміністративний центр поступово зійшов з політичної арени. З 1015 р. по 1030 р. Волинь була захоплена Польщею, а з 1031 року Ярослав Мудрий повернув її до складу Київської Русі [13].

У середині ХІІ ст. при князі Ізяславі відбувся поділ Волині на князівства Володимирське і Луцьке [21]. Після смерті Ізяслава Мстиславовича зі складу Володимирського князівства виділяються забузькі землі. Тут утворюється Белзько-Червенське князівство, наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у північній частині Забужжя формується Угровське князівство. У південній частині Волинської землі існувала невелика Буська волость.

Наприкінці ХІІ ст. завершився поділ Волині на дрібні волості. Однак цей процес не набув небезпечного характеру, бо ці князівства (уділи) не мали жодного політичного значення. Їхні князі, як і великі землевласники-феодали, повністю залежали від становища і сили Володимирського князя Романа Мстиславовича — володаря всієї Волині, в руках якого незабаром опинилася більшість волинських земель, а пізніше й Галичина (рис. 2).

Рис. 2. Волинські землі наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. [18, c. 110]

Складові частини Волинської землі: 1 — Земля Берестейська; 2 — Володимир-Волинське князівство; 3 — Земля Червенсько-Холмська; 4 — Земля Белзька; 5 — Князівство Луцьке.У 1199 р. після об’єднання Романом Мстиславовичем Волині та Галичини утворилася Галицько-Волинська держава. У рамках цієї держави кількість князівств на Волині не зменшилася. Не змінилися й розміри території як самої землі (близько 60 тис. км2), так і окремих князівств: Володимирського — близько 15 тис. км2, Луцького — 20–25 тис. км2, Белзько-Холмського — понад 15 тис. км2 [21].

У 1349 р. Галицько-Волинська держава і Волинь потрапили під владу Литви. До Волині належала північно-західна частина Галичини та землі Володимирського, Луцького, Кременецького, Острозького, Дубенського, Ковельського, Старокостянтинівського, Заславського, Рівненського і частини Новоград-Волинського повітів [3]. У 1452 р. були ліквідовані удільні столи і утворилися три повіти — Луцький, Володимирський і Кременецький. Вони існували до середини 1560-х років.

У цей період формується маґнатське і шляхетське землеволодіння, що певним чином впливає на розбудову іменних поселень. Зокрема, на Волині князям Острозьким належала третина всіх земель — 100 міст і 1300 сіл. Багатими землевласниками були Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі. Наприкінці XV ст. 430 маґнатських і шляхетських родин Волині володіли більшістю земель [16].