Історико-географічні передумови формування системи розселення Волинської області

Закономірності розселення значною мірою зумовлені територіальними формами суспільного виробництва. Тип і характер розселення формуються відповідно до економічного розвитку суспільства, існуючих виробничих відносин на певних етапах його історичного розвитку. На характер розселення впливають також політичні, юридичні, ідеологічні й інші відносини у суспільстві. Таким чином, кожному історичному етапові відповідає певний історичний тип системи розселення.

Землі Волині були заселені з давніх-давен. Найперші свідчення проживання людей на території цього краю належать до кам’яного віку — палеоліту, що в цілому тривав від 3–2,5 мільйонів до 11 тисяч років тому. Найдавнішим поселенням Волинської області вважається стоянка біля с. Ростань Шацького району, де в кар’єрі на глибині 10–15 м зафіксовано сліди перебування людей. Ці сліди датовані 300–200 тисячами років [15]. У період пізнього палеоліту територія Волині була заселена людьми щільніше. Свідченням цього є стоянки, виявлені в м. Луцьку, смт Торчин, с. Новостав, с. Полонкa [15]. Подальший розвиток заселення Волині відбувався у середньому кам’яному віці, або мезоліті, який тривав з 10 до 6 тис. років тому. Виявлені стоянки цього часу в с. Великий Мидськ, Сереховичі, Гораймівка, Лютка, Омит, Черск і Самари. На основі матеріалів, знайдених у мезолітних поселеннях, можна припустити, що основними видами господарювання у цей час були мисливство, збиральництво і рибальство. У добу неоліту, який охоплював 5–4 тисячоліття до н. Хр., на Волині проживали племена, що вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, скотарством та мисливством.

Загалом поселення Волині групувалися поблизу лісових масивів, уздовж рік та озер на високих і низьких терасах. Про це свідчать археологічні розкопки, проведені в с. Карасин, Розничі, Новосілки, Мала Осниця, Лахвичі, Люб’язь, Стара Вижівка та ін. [22].

У 4–3 тисячоліттях до н. Хр. триває енеолітний період в історії давнього заселення Західної Волині. Продовжується процес освоєння нових територій. Однією з найбільш розвинених етнокультурних груп Європи в період енеоліту були племена трипільської культури. На Волині це населення проживало між ріками Горинь, Стир та Іква. Відомо понад 20 таких поселень, найкраще дослідженими серед них є поселення в с. Голишів, Малі Дорогостаї на Стирі, Костянець і Листвин у межиріччі Горині та Стиру, Бодани, Острог, Хорів на Горині [15, c. 36].

Важливим періодом у формуванні давнього заселення України і Волині був бронзовий вік. Люди займалися землеробством і скотарством, тому заселяли не лише береги, а й широкі заплави рік. Часто з оборонних міркувань для поселень обирались і берегові масиви, оточені ярами. Найбільші поселення були у Валентинові, Торчині, Луцьку (Гнідава), Коршеві, Лищеві [15, c. 61].

Період з кінця І тисячоліття до н. Хр. до кінця І тис. після н. Хр. прийнято називати давньослов’янським, тому що вже у ті часи почали з’являтися перші писемні повідомлення про слов’ян, зокрема у працях античних і візантійських авторів І–VІІІ ст. [15, c. 61]. У другій половині І тис. після н. Хр. на теренах краю мешкало слов’янське плем’я дулібів, остання згадка про яке датується 907 р. Вже у Х ст. на зміну назві “дуліби” приходять назви “бужани”, “волиняни”. У VІІ ст. в Західній Україні існував союз між дулібами і білими хорватами. Центр цього союзу був на Волині. Відомо, що в с. Городок між Бугом і Гічвою існувало городище Волинь, що й дало назву Волинській землі та стало столицею згаданого племінного союзу [11].

У VІІ–Х ст. на Волині формуються ранні феодальні відносини, а з ними заселяються нові території, виникають нові поселення. Численні слов’янські племена змінюють свій традиційний спосіб життя, полишають обжиті місця в пошуках кращих земель. Водночас відбуваються зміни і в самому східнослов’янському суспільстві, зокрема занепадає родовий лад, що стає передумовою виникнення першої держави.

З початком Х ст. появляються згадки про тісні зв’язки Волині з Києвом. У поході київського князя Олега на Візантію 907 р. як союзники беруть також участь дуліби й хорвати. Західноукраїнські землі від часу, коли печеніги оволоділи степом, стали набувати чималого значення для Києва. Утруднений доступ до чорноморських соляних озер змусив київських князів звернути увагу на підкарпатські соляні джерела. Чимале значення мав старий торговельний шлях із Києва на Волинь, Червен, що йшов через Сандомир у західноєвропейські землі, та інший — із Перемишля на Краків та в закарпатські краї. Ці обставини спонукали Володимира Великого тісніше пов’язати землі дулібів і хорватів зі своєю державою [17].У VІ–ІХ ст. виникають “гради” (городища) — невеликі поселення, укріплені валами, ровами, дерев’яними або кам’яними стінами. Багато з них пізніше перетворилися на міста — ремісничо-торговельні осередки чи адміністративно-політичні центри [16]. У Х – першій половині ХІ ст. виникли міста Червен, Волинь, Берестя, Любомль, Дорогобуж, Луцьк, Белз, Дзенцьоли. Одночасно з містами розвивалися й сільські поселення. Значну їх частину становили городища, що поділялися на чотири типи [12].

До першого типу належали поселення, укріплення яких були зумовлені особливостями рельєфу: Сапожин, Ратне, Покри та ін. Другий тип становлять городища, розташовані на рівнині та позбавлені природного захисту. Такі поселення трапляються на Поліссі — Головне, Смідин, Ветли. До третього типу належать укріплення з частковим використанням захисних властивостей рельєфу, що мають спільні риси кола і квадрата, — городища волинського типу [4]: Островок, Посинів, Одеради, Борочиче. До четвертого типу належать городища, використовувані місцевим населенням як сховища: Затурці, Бабка, Горбів, Біла Криниця та ін.