Державне регулювання цін та інфляції
Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є та¬кож повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за раху¬нок випуску державних цінних паперів.
Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надход¬жень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скоро¬чення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкрет¬ними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997р. з-поміж країн колишнього СРСР мала найви¬щий відсоток трансфертів у доходах населення - 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо.
У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збитко¬вих підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріо¬ритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досяг¬ти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямову¬вати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.
Скорочення бюджетних асигнувань - це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати дія¬льність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночас¬не припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення держав¬них витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безро¬бітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Нама¬гаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довго¬строкових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.
Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е по¬літика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зрос¬тання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку екс¬пертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником ін¬фляції є підвищення витрат.
Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Об¬межуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використову¬ється в поєднанні із заходами дефляційної політики.
У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рів¬нем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких євро¬пейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму ін¬фляції, а наступне скасування обмежень - прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контро¬лю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зрос¬тання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарп¬лати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від тем¬пів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.
Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих сек¬торів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заро¬бітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результа¬тивною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: дер¬жави, підприємств і профспілок.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце на¬лежить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфля¬цією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати пе¬редовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індек¬сації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індек¬сації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюд¬жетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населен¬ня з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною - за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у роз¬винутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.