Державне регулювання цін та інфляції

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати - ці¬ни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спри¬чинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищуєть¬ся собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростан¬ня цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує черго¬вого збільшення зарплати, і процес починається спочатку.

Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата - ціни» свідчить про взаємозв'язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого - збільшуючи витрати виробництва, призводить до підвищення цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ста¬вок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробниц¬тва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки подат¬ків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує про¬позицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товар¬ного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і ско¬рочення робочих місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвину¬тих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передба¬чувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Во¬на навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уража¬ючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримаєть¬ся вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З ме¬тою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика - це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією (рис. 2).

Рис. 2. Заходи антиінфляційної політики

Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та спосо¬би її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, йо¬го інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з ін¬фляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві ре¬зультати. На практиці до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.

Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьох чинників, у тому числі, від характеру інфляційних процесів; загальногосподарської кон'юнктури; особливостей теоретичної бази економічного розвитку країни; політичних аспектів, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви на¬селення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.Без огляду на багатофакторність інфляції, вважають, що спо¬соби її подолання мають бути адекватними чинникам, що спри¬чинили цю інфляцію. Тому здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрям¬ки антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат).