Економічна безпека України
Існує таке поняття, як ступень керованості економікою. Ми маємо потрійну систему керування економікою: Президент з чималою адміністрацією, Кабінет Міністрів та держава у державі - Міністерство економіки. У цей рядок можна поставити й Міністерство фінансів. За значного бюджетного дефіциту Україна “поєднує” американську та англійську системи керування одночасно. У цих же двох розвинутих країнах існує більш спрощена система керування. Зокрема, в найбільш розвинутій країні світу - Сполучених Штатах Америки - президент, приходячи до влади, формує адміністрацію, яка й керує країною та її економікою і несе за це відповідальність перед народом. У Великій Британії, теж не бідній країні, дещо інші традиції. Там лідер партії, яка перемогла на виборах, стає прем'єр-міністром і формує кабінет, який керує державою і, знову ж таки, несе безпосередню відповідальність перед виборцями. Україні треба визначитись, яка ж система керування державою нам більш підходить за сучасних умов.
Зважаючи на нерозвинутість політичних партій, особливо демократичного крила, Україні більше підійшла б система президентського правління. За Конституцією України саме Президент є тією особою, яка має підтримку загальнонаціональну, а не якогось окремого виборчого округу. Таким чином, президентська адміністрація повинна керівувати економікою Україні й нести за це повну відповідальність. Кабінет Міністрів як інститут можна було б скасувати і, значно скоротивши чисельність його працівників, передати їх до адміністрації Президента. Для безпосереднього керування економічним блоком адміністрації, було б доцільно або ввести пост Віце-президента, абодоручити виконання цих обов'язків міністрові економіки. У разі такого варіанта Президент і його адміністрація безпосередньо несли б відповідальність за все, що робиться в державі. На жаль, на практиці наші владні структури та гілки влади не співпрацюють у напрямку реформування економіки, а лише звинувачують одне одного у допущених помилках. Органи державного керування мають надзвичайно високі повноваження, які вони використовують не на швидку дерегуляцію для стимулювання приватного виробника, а продовжують тиснути на нього, щоб зберегти умови свого існування.
Не менш радикальні зміни потрібні і в політичному устрої України. Система представницького народовладдя, яка колись вміло використовувалась в інтересах єдиної керуючої партії, нині повністю вичерпала себе. Близька й зрозуміла масам і тому ефективна, вона може існувати лише на самому низькому рівні, (наприклад, в конкретному селі, міському мікрорайоні), там, де проявляються традиції общинного устрою і може здійснюватися безпосередній контроль з боку населення. На сьогодні в Україні залишилися Ради всіх рівнів, і армії “народних обранців” потрібні висока зарплатня, матеріальне забезпечення.
І все-таки залишається незрозумілим, хто розробляє економічні поради для Голови нашої держави. Як нещодавно сказав в своєму інтерв'ю радник Президента з економічних питань, він не є єдиним радником Голови держави і не може претендувати на те, що буде прийнята саме його точка зору. Такий стан речей є досить дивним, оскільки навіть головний економічний радник не знає, які і чиї саме поради будуть втілені в держаних документах. І коли щоразу приймаються поради різних радників, то неважко уявити, яка суміш неузгоджених між собою поглядів та концепцій керує нашим економічним життям. Це й підтверджує економічна реальність.
Замість структурної перебудови збиткових державних підприємств продовжується надання їм бюджетної підтримки чи податкових пільг. Подібна хибна практика не лише відтягує проведення реальних ринкових реформ, а й підсилює загрозу вибуху ще більш руйнівної і глибокої економічної кризи.Протягом останніх трьох років частка збиткових державних підприємств в економіці України, які отримують бюджетну підтримку чи мають інші пільги, зросла з 22 до майже 60%. Найбільше зростання частки збиткових підприємств спостерігається в сільському господарстві, де нині вона перевищує 80%. Звичайно, жоден бюджет не може витримати такого навантаження, оскільки все в більших масштабах нищиться вартість, створена ефективними підприємствами. Підтримка збиткових підприємств мотивується з боку держави тим, щоб не допустити різкого зростання безробіття і соціальної кризи. Але на практиці безробіття зростає; воно стає прихованим, що підкладає вибухівку під соціальні проблеми. Замість розв'язання ці проблеми заганяються в глухий кут, з якого вони можуть вийти лише вибухнувши, якщо подібна політика триватиме й надалі. Реформування економіки практично відкладається на потім заради досягнення формальних показників.
Нерозвинутість приватного сектору характерна для будь-якої галузі економіки України. Незважаючи на наявність хоч і невдалого законодавства стосовно приватної власності, відсутність впроваджувального механізму та існування загальної “колективної філософії” не дають змоги виконавчий владі створити нормальні умови для тих, хто хотів би стати власником і розвивати підприємництво. У свою чергу несприятливі умови для українського підприємництва стримують приплив іноземного інвестування.
Мабуть, найважливішим кроком у бік реальних ринкових реформ в Україні повинна стати реформа прав власності, одним і яких є реальна власність на землю. В Україні держава поки що залишається основним власником, маючи пакети акцій приватизованих підприємств. Державні підприємства будь-якої сфери економіки є найбільш неефективними. Практика також свідчить, що колективна форма власності приватизованих підприємств по суті є нічим іншим, як соціалістичною формою власності, як це було й за радянських часів, коли все належало трудовому колективу, тобто нікому.