Екномічні дива ХХ ст. Економічне диво Німеччини
Невирішеність питань технологічної структури, непослідовність та некомплексність заходів економічної стратегії у 1963р. знову призвели до посилення інфляційних тенденцій та спаду у промисловості. Це змусило державу переглянути комплекс засобів здійснення економічної політики і перейти до активнішого та адресного втручання в економіку. Останнє, зокрема, набуло вигляду "асистенціалізму" - всебічної підтримки підприємств на усіх етапах відтворення. Держава стимулювала розширення взаємозв'язків сільгосппідприємств із суміжними галузями, підтримувала дрібних сільгоспвиробників. Така переорієнтація державної політики відбилася, зокрема і на частці державних витрат у ВВП, що у 1964-1969рр. зросла порівняно з 1961-1963рр. з 30,9% до 38,7% [6, c.116].
На вiдмiну вiд зазначених країн, Францiя у повоєннi роки обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш.деГолля: "Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залiзний нашийник на нацiю, а в тому, щоб керувати її еволюцiєю". Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 40-хроків було націоналізовано 4 провiдні банки, 34 страховi компанiї [2, с.63], утворено кiлька державних трестiв, що встановили контроль у вугiльнiй, газовiй, електроенергетичнiй промисловостi, на залiзничному транспортi. Обраний шлях виявився ефективним, оскiльки темпи вiдбудови у нацiоналiзованих галузях були вдвiчi вищими, нiж у цiлому по промисловостi [3, с.131].
Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася у цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості. Через те, що у зруйнованому війною економічному середовищі багато підприємств втратили прибутковість, деякі бізнесмени вважали викуп порятунком від неминучого банкрутства. Процес націоналізації розпочався з фінансових структур, тому стало можливим підтримувати відносну стабільність грошової системи.
Деголлiвська полiтика "дирижизму", крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподiл коштiв, створення системи централiзованого планування, участь робiтникiв у справах компанiй, а з 1967р. було запроваджено обов'язкову участь робiтникiв великих компанiй у прибутках. З 1947р. розпочалася розробка п'ятирiчних планiв - національних програм, що визначали прiоритети та стратегiю розвитку економiки. Національні програми 1947-1952рр. та 1953-1957рр. було спрямовано насамперед на відбудову та структурну перебудову народного господарства. Засоби виконання цих програм модифікувалися залежно від стану ринкових регуляторів. У серединi 60-хроків поширилася практика держзамовлень, а у 60-70-х роках - полiтика укладення угод мiж державою та пiдприємствами щодо досягнення планових показникiв пiд надання державою ресурсiв.
Таким чином, у повоєннi десятирiччя Нiмеччинi та Італії поєднанням грошової, промислової та соцiальної полiтик, встановленням реального зв'язку виробництва і споживання, ефективностi та справедливостi вдалося спрямувати активнiсть економічних суб'єктів у позитивне русло i узгодити їхні iнтереси із стратегічною метою - побудовою потужної розвиненої держави. У 50-60-хроках темп зростання ВВП у ФРН становив 7,8%, в Італії - 5,8%, що значно вище, ніж у цілому в Європі [1, с.32]. Слід зазначити, що завдяки наявності чіткої концепції економічної стратегії відбудовчі процеси у Німеччині мали значний успіх, а в Італії через непослідовність у проведенні економічних реформ були менш виразними.Франція мала такий самий як у цих двох країн рівень повоєнної зруйнованої економіки та поставила аналогічну стратегічну мету. Спираючись на особливості інституційної системи як суб'єкта економічної стратегії, вона визначила дещо інші напрями економічної політики, що також принесли успіх. Темпи зростання ВВП у 50-60-хроках там становили 4,6%, що нижче за показник Німеччини. Однак, якщо в останній у 60-70-хроках зростання ВВП скоротилося до 4,8% на рік, то у Франції воно залишалося сталим - 5,7% [1, с.32]. Потреба корегування стратегічної мети, форм і методів економічної політики держави виникла у наступному десятиріччі.
3. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІКИ НІМЕЧЧИНИ
Задушена репараціями союзників Німеччина на початку 20-х років переживала голод і гіперінфляцію. У липні 1923 року долар коштував 4 мільярди марок, платню німцям видавали двічі на день — в обід і ввечері. Після першої видачі платні робили годинну перерву, щоб люди витратили зароблене, — до вечора ціни могли зрости чи не в півтора разу. В цей важкий час Кельн під керівництвом Аденауера мав чи не найкраще правління в Німеччині — місто не просто виживало, а й розвивалося. Обер-бургомістр запроваджував у життя два амбітних проекти: створення зеленого поясу на місці знесених фортифікаційних споруд навколо міста і реконструкція річкового порту, з тим, щоб він міг приймати і морські кораблі.
Наприкінці 20-х життя почало налагоджуватися, але 1929 року почалася Велика криза. Життєвий рівень німців знову впав, і на хвилі соціального невдоволення до влади почали рватися дві тоталітарні партії — комуністи та нацисти. Аденауер украй негативно ставився до обох. Розгорнулася галаслива кампанія проти бургомістра. Його звинувачували в надміру високій платні та представницьких витратах, відпустках у Швейцарії, зв’язках із єврейською громадою. Нацисти почали збирати кошти: «Купи кулю для Аденауера».