Екномічні дива ХХ ст. Економічне диво Німеччини

Оскiльки грошового обiгу - неодмінної складової механізму ринкової саморегуляції - практично не iснувало, головною метою Ради стало проведення грошової реформи як першого кроку широкомасштабної економiчної та соцiальної реформи. За висловом професора Х.Херберга, "захiднонiмецьке економiчне диво є дитиною вiд шлюбу грошової реформи та ринкового порядку" [4, с.74]. За процедурою обмiну 20 червня 1948р. кожний житель Західної Нiмеччини отримав "подушнi" грошi у розмiрi 40 марок, через два мiсяцi - ще по 20 марок. Приватнi накопичення та кредитнi активи, інші грошовi зобов'язання обмiнювалися у співвідношенні 10:1, зарплати, пенсiї та орендна плата - 1:1. Половину рахункiв у банках було збережено, 70% другої половини пiсля перевiрки джерела коштiв - анульовано. Накопичення банкiв, держустанов, пошти, залiзничного вiдомства було анульовано, борги рейху банкам погашено лише у 1957р. у пропорції 10:1. У цiлому 100 рейхсмарок обмiнювалися на 6,5DM [4, с.73]. Незабаром було створено Центральний банк, незалежний вiд уряду, мiсцевим органам заборонялося формувати дефiцитнi бюджети. Одночасно з реформою було вiдмiнено більшість карток, звiльнено основнi цiни.

Отже, грошова реформа ліквідувала "інфляційний навіс", що виник внаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій системі роль економічного регулятора та носія економічної інформації. Важливе значення мала виплата "подушних" грошей на початку реформи, завдяки чому було штучно створено купiвельну силу у 10млрдDM. Це забезпечило можливiсть змiни структури цiн. За таких умов приватні економічні суб'єкти стали спроможні здійснювати ефективні та координовані економічні стратегії.До 1951р. перший етап реформи переходу до економiчних методiв регулювання було завершено. Хоча, на думку дослідників [7], реальним поштовхом до ефективного розвитку німецької економіки стало зростання попиту на інвестиційні товари з початком війни у Кореї. Так, якщо у 1949р. виробництво становило 94% від рівня 1936р., то у 1950р. - вже 122%(рис.2). З кiнця 50-хроків розпочався iнтенсивний розвиток соціального компонента СРГ. Темпи зростання суспiльного продукту

Рис. 2. Зростання промислового виробництва у Німеччині після другої світової війни (1936=100%) [9, с.328]

Німеччини знаходилися на рiвнi 5% на рiк, iнфляцiя - 1-2%, частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961р. до 39,1% у 1970р. З 1959р. по 1973р. соціальні виплати на одного жителя зросли у середньому в 3,4 разу [4, с.77]. Такі швидкі темпи спричинили накопичення структурних диспропорцій та економічну кризу 1965-1967рр.

Уряд "великої коалiцiї", що прийшов до влади пiсля поразки Л.Ерхарда, iнтенсифiкував державне регулювання економiки. Було прийнято двi iнвестицiйнi програми на суму 7,8млрд марок, після чого економічне становище почало покращуватися [4, с.78].

Слід зазначити, що повоєнна вiдбудова в країнах Західної Європи вiдбувалася пiд значним впливом плану Маршалла.

План передбачав надання протягом чотирьох років (1948-1951рр.) допомоги шістнадцяти країнам Західної Європи за двосторонніми угодами із США для здійснення національних програм відбудови економіки. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засоби їхнього досягнення. Надання допомоги поєднувалося із загальною спрямованістю економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та з реалізацією узгоджених проміжних завдань. Слід зауважити, що при розробці планів визнавалася компетентність національних урядів. Їхні рекомендації стали основою цих планів. З метою координації виконання плану було створено Комітет з Європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, було надано 65,4млрддол. у цінах 1989р., 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.

Однією з поширених схем плана Маршалла було постачання зi США до країн-реципієнтів продовольства, що реалізовувалося за ринковими цiнами. Отриманi кошти передавалися для вiдбудови промисловостi, що незабаром повернула Америці надані кредити. Ця операцiя виявилася вигiдною як для промисловостi реципієнтів, так і для американських фермерiв і уряду США.

Отже, зазначений план вимагав чіткого цільового спрямування коштів. Контроль за їхнім використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше, ніж 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% - алюмінію, 62% банківських установ та Центробанк [1, c.198]. В Італії iснували могутнi державні холдинги, що контролювали усi важливi галузi промисловостi.

Незважаючи на те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей промисловості, їх було недостатньо для відновлення у країнах відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу на потреби відбудови внутрішніх фінансових ресурсів. Зокрема, у 1947р. в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого перераховувалися дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Вжиті стабілізаційні заходи принесли результат. Промисловість, що спершу відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954-1960рр. зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [6, с.116]. У 1952р. для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам, фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.Порівняно з ФРН стратегія відбудови в Італії мала менш структурований та комплексний характер. Низькі витрати на робочу силу, ціна якої в промисловості становила у 1948р. близько 20% рівня США, дозволили цій країні тривалий період забезпечувати розвиток національної промисловості на тлі обмеженого попиту внаслідок скорочення витрат державного бюджету та кредитних рестрикцій. Наявність такої значної конкурентної переваги було посилено спеціальними заходами зі збільшення експорту, обсяги якого у 1951-1957рр. зросли у півтора рази [6, с.50]. Однак відмова від засобів бюджетного та кредитного регулювання не надавала державі засобів дієвого впливу на розподіл отриманих підприємствами високих прибутків. Це загальмувало розв'язання актуальних проблем як у технологічній, так і у регіональній економічних структурах, і примусило італійський уряд з 1955р. розширити кредитну експансію з метою фінансування програми розвитку півдня країни.