Інформаційна політика промислово розвинених країн світу
Особливо важливим є правове врегулювання питань надання інформації громадянам, а також забезпечення недоторканності персональної інформації. Цікавим у цьому плані є досвід Канади, де відповідні правові акти прийнято ще у 1983 р.
Законодавче оформлення порядку автоматизованої обробки персональних даних в Європі почалося на початку 70-х років. Перший закон — «Інформатика і свободи» було прийнято у ФРН (Земля Гессе) в 1970 р. У цьому ж році аналогічний закон приймається у Швеції. Зближення законодавства заохочувалося такими міжнародними організаціями, як Рада Європи та Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). За їх пропозицією були прийняті деякі мінімальні правила, на основі яких пропонувалося розробляти національні акти. У зв’язку із цим необхідно згадати резолюції Ради Європи для картотек приватного і суспільного секторів, які лягли в основу текстів чинних законів. Поява загального законодавства в цій сфері полегшила обмін досвідом. Установилася практика щорічних зустрічей національних комітетів і комісій, перша з яких відбулася в Бонні в 1979 р. Зближення законодавства дало змогу регулювати й міждержавний потік персональних даних. У 1981 р. Рада Європи прийняла Конвенцію № 108 про захист персональних даних з автоматизованої обробки. Конвенція ратифікована у Франції і чинна на її території з жовтня 1985 р. Вона також ратифікована у Німеччині, Іспанії, Норвегії, Швеції, Австрії, Данії, Ірландії, Люксембурзі, Великобританії, Ісландії та ін. Усього до Конвенції приєдналося близько 20 країн світу.
2. Правові рекомендаційні акти міжнародних організацій типу Ради Європи або Організації економічного співробітництва і розвитку, задача яких уніфікувати національні законодавства з урахуванням глобального характеру інформаційних технологій і сучасних телекомунікацій.Крім згадуваної раніше Конвенції № 108 Ради Європи про захист персональних даних, можна навести низку інших міжнародних актів, спрямованих на регламентування використання інформаційних технологій. Серед них, зокрема, прийняті в 1992 р. Основні напрями щодо забезпечення безпеки інформаційних систем (Guidlines for the security of information systems: Organisation for economic cooperation and development. Paris, 1992), розроблені групою експертів Комітету з політики в галузі інформатики, комп’ютерів і комунікацій ОЕСР. Цей документ призначений для того, щоб на його основі країни, приватний сектор могли розробити власну стратегію із забезпечення безпеки своїх інформаційних систем. Метою забезпечення безпеки ІС є захист інтересів тих, хто покладається на них, від шкоди, яку може заподіяти втрата доступності ІС, конфіденційності або цілісності. Пропонується низка заходів у галузі законодавства, практики управління, використання інформаційних систем, освіти, прийняття кодексу поведінки, проведення технічних заходів. Основні принципи безпеки інформаційних систем, задекларовані цим документом, наведено у додатку 3.
Рада Європейського співтовариства прийняла також Директиву від 14 травня 1991 р. про юридичний захист комп’ютерних програм. Відповідно до положень цієї Директиви держави-члени захищатимуть комп’ютерні програми авторським правом як літературні твори відповідно до Бернської Конвенції про захист літературних і художніх творів. Комп’ютерна програма захищається, якщо вона оригінальна, тобто є власним інтелектуальним витвором автора. Ніякий інший критерій не може бути застосований, щоб визначити її право на захист. Автором комп’ютерної програми може бути фізична особа або група фізичних осіб, що створили програму, або юридична особа, яка розглядається законодавством як правовласник.
Що ж до комп’ютерної програми, створеної колективною працею групи фізичних осіб, то виняткові права поширюються на всіх разом.
Якщо комп’ютерна програма створена внаслідок виконання працівником своїх службових обов’язків або за інструкціями його роботодавця, то останньому надається виняткове право мати в своєму розпорядженні всі економічні права на створену таким чином програму, якщо тільки інше не передбачене контрактом.
3. Національні програми інформатизації або доповіді, в яких викладається стратегія і тактика інформатизації та комп’ютери¬зації країни з урахуванням необхідних ресурсів, оцінкою соціальних наслідків, економічних переваг. Приклади таких програм і доповідей ми розглядали, аналізуючи державну політику інформатизації в розвинених країнах.
4. Міжнародні проекти, націлені на спільне наукове і технологічне опрацювання найбільш перспективних напрямів у сфері інформаційних технологій, створення нових поколінь обчислювальної і телекомунікаційної техніки.
5. Ліцензування і сертифікація програмних продуктів, інформаційної техніки, мереж телекомунікацій, баз і банків даних тощо.
6. Податкова і митна політика, що стимулює вкладення капіталу в інформаційний сектор економіки і захищає внутрішній ринок або навпаки, створює конкурентне середовище для вкладання капіталу в інформаційний сектор економіки.