Інформаційна політика промислово розвинених країн світу

Подібні декларації були прийняті й на інших міжнародних зібраннях, найпомітніші з яких — форуми Азійсько-тихоокеансь¬кого економічного співробітництва та Організації держав американського континенту. На них було досягнуто початку консенсусу з широкого кола питань. Оскільки побудова мереж вимагатиме величезних капіталовкладень, у більшості з тих, хто приймає рішення, знайшла підтримку ідея партнерства між урядами та приватним сектором, за якої на уряди покладається створення фінансових стимулів, тобто надання кредитів і податкових пільг приватним організаціям, що закладатимуть основи інформаційної інфраструктури та керуватимуть нею, а насамперед тим із них, які забезпечуватимуть поширення її на сільські та найслабше розвинені регіони.

Але, незважаючи на досягнуті з багатьох питань угоди, на шляху переходу від загальних положень до конкретних дій та зобов’язань залишається ціла низка складних проблем. Оскільки ГІІ передбачає бездоганний взаємозв’язок мереж і держав, уряди всіх країн світу повинні дійти згоди щодо таких аспектів, як: торгівля послугами та устаткуванням, доступність ринків, поширення технологій, дотримання конфіденційності, контроль за змістом, захист інтелектуальної власності, правила комерційних трансакцій та розподілу надходжень від міжнародних телекомунікаційних послуг, структура галузі телекомунікацій та обробки інформації й керування нею.

Через такий широкий спектр питань держави неминуче наштовхнуться на фундаментальні відмінності в економічній та політичній філософії. Хоча й більшість з них визнає, що ГІІ принесе рясні дивіденди, довкола конкретних справ і політичних рішень, спрямованих на досягнення цих перспектив, може виникнути серйозна суперечка. Не всі держави з готовністю сприймають ідею приватного володіння та управління засобами телекомунікацій, незважаючи на те, що багато з них вирішили приватизувати національні телефонні компанії і дозволити певну конкуренцію, як правило, в окремих ринкових нішах, зокрема у сфері мобільного зв’язку. Лише в деяких країнах зуміли подолати апаратну несумісність і вирішити проблему цін в умовах конкурентного середовища, коли на ринку з’являються нові постаті, які вимагають доступу до прибутків, що їх мали привілейовані оператори базових телекомунікацій. І жодній державі світу не вдалося забезпечити дійсно загального доступу навіть до найпримітивнішого телефонного зв’язку. Просування на цих ділянках має відбуватися одночасно із розвитком усіх інших компонентів ГІІ.

Глобальна інформаційна інфраструктура, що перетинає національні кордони і збільшує економічну та соціальну взаємозалежність, вимагає співпраці на багатосторонніх форумах, на яких мають вироблятися узгоджені правила гри. За відсутності багатосторонньої співпраці уряди, які бажають використовувати ГІІ повною мірою, будуть вимушені вдаватися до двосторонніх переговорів або, у кращому випадку, вирішувати свої проблеми у рамках регіональних чи торговельних блоків.

Уряди держав Великої сімки намагаються задовольнити ці потреби, налагоджуючи контакти під егідою різноманітних міжнародних організацій, трьом з яких належить провідна роль.Перша — це Міжнародний телекомунікаційний союз (МТС), спеціалізоване агентство Організації Об’єднаних Націй, що має повноваження вирішувати багато важливих питань, серед найпріоритетніших з яких — технічна стандартизація мереж, обладнання і служб, необхідна для досягнення сумісності інформаційних систем; міжнародний розподіл спектру радіочастот, що має на меті запобігання негативним наслідкам інтерференції за надання безпроводових комунікаційних послуг, проведення трансляції тощо; консультування країн, що розвиваються, з питань керування національними системами зв’язку.

До компетенції МТС, за традицією, входить формулювання рекомендацій щодо врегулювання фінансових питань, пов’язаних з транснаціональним передаванням сигналів. Хоча ці рекомендації не є обов’язковими для виконання, більшість держав, що входять до МТС, в основному дотримуються їх. Особливо важливою і суперечливою є проблема взаєморозрахунків, розроблена країнами — членами МТС для визначення тарифів за користування національними мережами одна одної. Згідно з нею сума, яку один провайдер сплачує іншому за те, що той приймає повідомлення і спрямовує його далі за призначенням, має встановлюватися на засадах взаємності та кооперативності, за яких тільки й можливе пересилання сигналів між абонентами по різних мережах. Країни з розвиненим конкурентним середовищем і порівняно низькими цінами для кінцевих споживачів (наприклад, Сполучені Штати) за таких обставин витрачатимуть на експлуатацію зовнішніх мереж значно більше коштів, ніж отримуватимуть за користування власними, а отже, нестимуть великі фінансові зобов’язання перед іншими державами.

Другою важливою інстанцією є Всесвітня організація торгівлі (ВОТ). Це багатосторонній форум, де обговорюються та приймаються угоди, що руйнують бар’єри, які стоять на перешкоді міжнародній торгівлі. Держави — члени ВОТ визнали, що розвиток ГІІ вимагає вільнішого доступу до ринку як товарів, так і послуг. В уругвайській Угоді, що стала результатом переговорів, які тривали з 1986 р. по 1994 р., уперше сформульовано багатосторонні правила торгівлі, що лібералізували доступ до телекомунікаційних мереж та їх використання. Ці правила попервах стосувалися передусім новітніх і приватних мереж, що належать великим корпораціям, але не поширювалися на основні види телефонних послуг, які надаються більшості населення.