“Основа економічної системи суверенної держави”

Будівництво доріг, іригаційних споруд, організація грошо¬вого обігу, зв'язку та інші загальнонаціональні завдання відомі з давніх часів. Без цього не можна було активно розвивати ремесла, здійснювати інтенсивні торговельні зв'язки між різними містами і країнами. Роль економічного центру, що вирішував завдання загаль¬ногосподарського характеру, виконувала держава. У різні часи еко¬номічна роль держави у господарському житті країн світу змінюва¬лась.

У вітчизняній і світовій еконо¬мічній літературі під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціону¬вання національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспіль¬ства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька "й підсистем (складових комплексів), які по відношенні до "й власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи. Див. схему.

Складові економічної системи

Економічна система

Функціонування наведених систем опосередковується певними механіз¬мами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економі¬ки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізо¬ване (державне); децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіат¬ський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробни¬ків. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосуван¬ня праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспіль¬ство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способа¬ми: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізо¬ваної системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередко¬ваним (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих еконо¬мічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпува¬ли свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало поря¬тунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів держав¬ними структурами.