Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря

Основний інтерес з точки зору даного дослідження представляє Кувейтська конференція, яка складається із преамбули та 30 статей і має багато спільного із Барселонською конвенцією. Подібно до останньої, Кувейтська конвенція перш за все проголошує загальний обов'язок сторін захищати район, на який поширюється її дія, а також в загальній формі передбачає боротьбу із забрудненням джерела кожного виду. В конвенції міститься також і ряд інших положень таких, до прикладу, як положення про наукове та технічне співробітництво, про оцінку стану довкілля, про технічну та іншу допомогу, про співробітництво в боротьбі із забрудненням за надзвичайних обставин.

По відношенню до свого подальшого вдосконалення конвенція передбачає, що, окрім подальшого протоколу (стороною якого автоматично стає кожна договірна держава), буде здійснюватись співробітництво в підготовці та прийнятті інших відповідних протоколів (ст. ІІІ, п.V).

У відповідності до Конвенції, заснована регіональна організація по захисту морського середовища (ст.XVI-XVIII).

Окрім вищезгаданих регіональних угод, розроблялись і продовжують розроблятись на даний час плани інших заходів на регіональному рівні, деякі з них здійснюються ЮНЕП у відповідності до його програми регіональних морів. Відповідні регіони включають Червоне море та Аденську затоку, Карибське море, Південно-східну та південно-західну частину Тихого океану, моря Західної та Центральної Африки, а також Східної Азії.Сфери дій усіх конвенцій наведених вище в ролі прикладів всеохоплюючого підходу до питань боротьби із забрудненням моря, обмежена, оскільки вони відносяться лише до окремих морських регіонів. Робота ІІІ Конференції ООН з морського права, навпаки, створила дійсно глобальний еквівалент існуючим регіональним режимам. Хоча і очевидно, що найбільше, чого досягнула ІІІ Конференція ООН в цій області, заключається в встановленні нормоутворюючої та юрисдикційної основи (чи, як пишуть в літературі, свого роду “парасольки”) для наступних заходів, які містять більш детальні приписи. Такий режим надає розпочатому півстоліття тому процесу нового, хоча ще і не завершеному змісту: розпочавши з регулювання забруднення, яке викликається якимось одним специфічним чинником з одного джерела забруднення, міжнародне договірне право охопить всі сторони забруднення моря, де б, з якого б джерела і як би воно не відбувалося. Варто в той же час підкреслити, що дана обставина ніяким чином не применшує важливості регіональних заходів. Навпаки, може передбачити, що і в майбутніх зусиллях по запобіганню, скороченню, збереженню під контролем забруднення моря регіональне співробітництво займе в рамках глобального підходу центральне місце.*

Конвенція ООН по морському праву, подібно до того, як це роблять регіональні конвенції, ділить “матеріальні зобов'язання” по запобіганню забрудненню моря на дві категорії: загальні зобов'язання та зобов'язання, які стосуються окремих джерел забруднення. Що стосується загальних зобов'язань, які стосуються питання, що розглядається, то є стаття, яка гласить, що “держави зобов'язані захищати та охороняти морське середовище” (ст.192). Ця фундаментальна норма відбиває головну задачу - закласти основи режиму загальної боротьби із забрудненням: всі держави, незалежно від розміру їхньої території, географічного положення чи особливих національних інтересів повинні нести відповідальність за запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення середовища.

Незважаючи на деяку неясність, п.2, ст.194 Конвенції по морському праву містить, тим не менше, загальні принципи, достатні для розв'язання проблеми забруднення морського середовища в цілому. З неї, без сумніву, випливає, що держава несе відповідальність за транс територіальне забруднення, викликане приватною діяльністю, здійснюваною під її юрисдикцією чи контролем, незалежно від того, проявила чи ні вона “належну турботу” про запобігання таким наслідкам. Що стосується практичного застосування, то формулювання пропозицій, що розглядається, видається надто загальним для того, аби можна було зробити висновок стосовно конкретних заходів ефективного захисту морського середовища.

Як відомо, велика кількість забруднювачів потрапляє до моря з внутрішніх вод. За місцем свого походження такі води розділяються на чисельні річкові басейни, географічні кордони яких визначаються водорозділом між різними водними системами, кожна з яких складається з води, які течуть в спільний басейн.

Основним компонентом річкового басейну є річка. коли вона перед впадінням в озеро чи море пересікає території двох чи більше держав чи утворює між ними кордом, можна казати про “міжнародний річковий басейн”. Використання таких “міжнародних річок”, чи якщо застосовувати більш широкий термін, що охоплює різні види внутрішніх вод, з яких може складатись річкова система “міжнародних водостоків”, на протязі століть було об'єктом співробітництва прибережних держав. Чимале місце в такому співробітництві займав захист від викидів забруднюючих речовин.

Договори про водостоки, особливо спочатку, рідко заключались винятково з метою розв'язання питань, пов'язаних із забрудненням. Як правило такі положення складали лише один елемент загального режиму, який або стосувався найрізноманітніших видів діяльності на річці, або головним чином якогось одного виду використання вод, наприклад, рибальства.