Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря

Не менш важливе значення має переробка ядерного палива, яке вже є відпрацьованим. З огляду на особливу технологічну складність цього процесу та його тісні зв'язки з військовими аспектами використання ядерної енергії лише обмежене число держав має відповідні можливості в цій області. В 1977 р. Франція заключила угоди з Японією про переробку 1600 т відпрацьованого палива на суму 3 млрд. франків, із ФРН про переробку 1750 т палива на суму 5,5 млрд. франків. *

В 1978 р. англійський парламент після гарячих дебатів затвердив рішення про будівництво у Віндскойлі нового заводу по переробці відпрацьованого ядерного палива.

Важливою проблемою лишається видалення відходів ядерної енергетики. Переробка відпрацьованого ядерного палива в спеціально створених для цього центрах в обмеженій кількості держав має на увазі, що частина цих відходів буде вертатися для захоронення в ті країни, звідки це паливо поступило. В минулому мали випадки захоронення радіоактивних відходів в морі. З огляду на велику небезпеку зараз це не практикується, а захоронюються відходи на суші - в скельних породах та на шахтах.

Враховуючи серйозність ризику, пов'язаного із здійсненням атомної діяльності, держави розробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків та їх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесі перевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенція про цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971 р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизняній міжнародно-правовій літературі.* Проте питання в тому, чи застосовані і в якій ступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами в процесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів таких перевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.

У відповідності до Паризької Конвенції відповідальність наступає за збитки чи смерть людини, втрату будь-якої власності, якщо доказано, що це викликано ядерним інцидентом. Відомо, що ядерні збитки тривалі. Радіоактивне забруднення може зберігатися протягом тривалого часу, а його наслідки можуть відчуватися іноді через багато років. До того ж, якщо розмір інших збитків може бути точно встановлений у швидкому часі після інциденту, то інакше полягає справа із шкодою для організму людини та природи, заподіяною радіоактивними випромінюваннями.Доведення “ядерного” походження таких збитків становить особливу складність. Цей вид збитків фактично не підлягає компенсації. Враховуючи тривалий характер заподіяння шкоди Віденська та Паризька конвенції встановлюють значний, тривалий строк, протягом якого особа, яка потерпіла, має право вимагати в суді відшкодування збитків: 10 років з дня ядерного інциденту. За певних умов національне законодавство може передбачати і більш тривалий термін. Якщо ж ядерні збитки завдані ядерним інцидентом, пов'язаним з ядерним паливом чи іншими речовинами в процесі перевезення, і ці речовини були викрадені, втрачені, викинуті чи залишені без нагляду, то період для надання позову збільшується до 20 років з дня викрадення, втрати, викиду чи залишення без нагляду (п.2 ст. VI Віденської конвенції, п.10 ст.8 Паризької конвенції). Хоча у Віденській та Паризькій конвенціях беруть участь лише небагато країн, закладені в них принципи відбиті в законодавстві більшості держав, які активно займаються атомною діяльністю. І Конвенції, і національне законодавство будуються на системі абсолютної відповідальності оператора ядерної установки, т.б., відповідальність наступає незалежно від його вини. Звільнення від відповідальності наступає лише у суворо визначених випадках. Відповідальність виключається, як правило, коли ядерний інцидент відбувся через грубу вину потерпілого, збройний конфлікт, воєнні дії, громадську війну чи повстання, важке стихійне лихо виняткового характеру.

Провідну роль в розробці правил та норм перевезення радіоактивних речовин відіграє Міжнародне агентство по атомній енергетиці. Вже в 1960 р. головні органи МАГАТЕ схвалили “Правила безпечного транспортування радіоактивних матеріалів”. З тих пір правила неодноразово переглядались з врахуванням досвіду, накопиченого в цій галузі урядами та міжнародними організаціями*.

Правила представляють собою систему принципів і норм, скерованих на гармонізацію міжнародного та національного регулювання перевезень ядерних матеріалів з метою досягнення максимальної безпеки. За своєю юридичною природою вона є рекомендаціями і не є обов'язковими для держав. Їх виконання обов'язкове лише стосовно діяльності, здійснюваної самим агентством, чи у випадку укладення спеціальної угоди, між Агентством та країною, яка отримує технічну допомогу від МАГАТЕ чи через його посередництво. Не дивлячись на свій рекомендаційний характер, правила отримали практично загальне визнання як норми забезпечення безпеки перевезень радіоактивних матеріалів і знайшли відбиття в національному атомному законодавстві майже усіх держав, які беруть участь в атомній діяльності. Вони також були включені як складова частина в ряд важливих міжнародних угод, які регулюють перевезення небезпечних речовин та матеріалів. До прикладу, Міжнародні правила, які стосуються перевезень небезпечних грузів по залізниці (діють з 1967 р.) Європейська угода стосовно міжнародних перевезень небезпечних вантажів по автодорогах та ін.