Екологічний стан країни та його державне регулювання

Світова практика засвідчує: найбільш дійовими методами є ті, що справляють вплив як на ринок шляхом трансформації зовнішніх витрат (по компенсації збитку) у внутрішні (тобто витрати щодо відвернення забруднень, які включаються у собівартість), так і на ціну товарів, отже — і на їх конкурентоспроможність. Витрати на компенсації збитку або соціальні витрати відображають ефект, що справляє вплив на третю особу, яка безпосередньо не споживає даний продукт. Необхідно, щоб винуватий у забрудненні компенсував ці затрати у вигляді платежу за забруднення чи екологічного податку.

Держава має можливість сама регулювати виплати за забруднення, обираючи одну з форм — стандартну або розширену. Згідно з першою, забруднювач відшкодовує витрати з виконання природоохоронних заходів, приписуваних природоохоронним законодавством. Згідно з другою, забруднювач, крім указаних витрат, має відшкодовувати потерпілим від забруднення завданий їм збиток.На сучасному переломному етапі розвитку України роль держави у природоохоронній сфері повинна досягти рівноваги з методами ринкового регулювання. Впровадження економічних заходів, посилення ролі державного регулювання можуть сприяти впровадженню безвідходних технологій; зменшенню витрат державного і місцевих бюджетів за рахунок перекладання тягаря екологічної відповідальності на підприємства; економічному витрачанню ресурсів унаслідок зміни поведінки споживачів і впровадження замкнутих технологічних процесів; переорієнтації інвестування на екологічні цілі; підвищенню ефективності адміні¬стративного екологічного регулювання.

Раціональне та екологічно врівноважене природокористування в Україні може бути досягнуте лише за умов послідовної поетапної реалізації стратегії екологічного спрямування соціально-економічного розвитку та мобілізації науково-технічно¬го й економічного потенціалів держави на подолання екологічної кризи. В основу зазначеної стратегії мають бути покладені такі принципи:

пріоритет екології над економікою, екологічних критеріїв, показників та вимог над економічними;

раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних важелів регулювання природокористування й екологічних відносин;

оптимальне поєднання галузевого і територіального управління природокористуванням та природоохороною, перенесення центра ваги й відповідальності за розв’язання ресурсно-еколо¬гічних проблем на місцеві органи влади та управління;

інтеграція екологічного й економічного підходів до розвитку та розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування науково обґрунтованих еколого-економічних стандартів, нормативів і показників.

Сьогодні найбільш актуальним і проблематичним питанням є врахування екологічних факторів у процесі приватизації. Згідно із законодавством про приватизацію в Україні екологічна складова не є основоположною і не враховується взагалі, тобто капітал приватизованих підприємств не регулюється вартістю відвернутого і фактичного забруднення повітря, земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. У країнах, де швидкими темпами йде приватизація, питання про відповідальність за забруднення навколишнього середовища має особливе значення.

Відповідальність за стан навколишнього середовища виникає в процесі приватизації у зв’язку з іноземними інвестиціями. Іноземні інвестори висловлюють занепокоєність можливістю несподіваних додаткових витрат через необхідність захисту навколишнього середовища в ході функціонування підприємств.

У процесі приватизації відповідальність за забруднення навко¬лишнього середовища поки що не є серйозною проблемою для індивідуальних власників. Нові власники підприємств намагаються звести до мінімуму ризик відповідальності за стан навколишнього середовища. Для іноземних інвесторів і нових власників основною проблемою залишається визначення попередньої та дійсної вартостей шкоди, завданої природі. Нові власники повин¬ні отримати компенсацію за витрати по усуненню вже існуючих забруднень, проте вони несуть відповідальність за функціонування і екологічність виробництва.

Література

1.Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и перспектив развития. — К.: Наук. думка, 1993.