Екологічний стан країни та його державне регулювання
Обмеженість бюджетних можливостей держави вимагає їх умілого використання для нейтралізації найнебезпечніших для людини і навколишнього середовища ризиків. Необхідно вже сьогодні чітко визначати витрати і вигоди нової екологічної політики, прагнути до повної інтеграції екологічної та економічної політики в усіх галузях народного господарства, залучення екологічних факторів у ринкову систему.
Сьогодні, щоб забезпечити необхідні фінансові ресурси, крім державних субсидій, потрібно задіяти й так звані ринкові фактори (екологічне страхування, регіональні системи управління якістю навколишнього середовища тощо). Тому зараз важливе осмислення досвіду як провідних країн світу, так і колишніх соціалістичних країн у сфері оптимізації державних і ринкових форм регулювання природоохоронної діяльності. Загальним для всіх країн колишньої соціалістичної орієнтації явищем сьогодні є поглиблення економічної і політичної кризи, незалежно від того, в яких би формах вона не проявлялася. Це так чи інакше веде до зміни деяких пріоритетів у екологічній політиці.Для створення нового механізму охорони навколишнього середовища необхідне вивчення світового досвіду щодо регулювання сучасного виробництва й охорони природи. Аналіз даних процесів у країнах з розвинутою ринковою системою засвідчує, що природокористування відігравало важливу роль у становленні структури господарства цих країн. На перших етапах розвитку природокористування ігнорувалося. Необхідно було врегулювати суперечності між виробництвом, яке розширюється, і екологічними проблемами. Це спонукало створення системи врахування екологічного фактора в процесі господарської практики; ресурсозбереження; включення природокористування в систему державно-монополістичного регулювання економічної діяльності, в тому числі розробку і впровадження природоохоронних стимулів у господарський механізм.
За умов ринкових перетворень сучасна економіка, що характеризується великомасштабними структурними змінами, змушена інтенсивно шукати нові шляхи регулювання взаємовпливу господарської діяльності і навколишнього середовища. Останніми роками дедалі більша кількість підприємців усвідомлює загальну необхідність посилення охорони навколишнього середовища, незважаючи на те, що екологічні заходи є дорогими і потрібні великі інвестиції для їх здійснення.
Необхідність державної участі у розв’язанні екологічних проб¬лем зумовлюється також тим, що вони вже не можуть бути «зняті» в межах окремої країни. Забруднення природного середовища набуває міждержавних, планетарних масштабів. Міжнародні аспекти екологічних проблем можна визначити як конфлікт між глобальним характером екологічної кризи, з одного боку, і відсутністю глобального суспільного механізму регулювання на¬ціо¬нальних екологічних дій, з іншого.
Найважливішим фактором симбіозу державних і ринкових форм екологічного регулювання є вироблення найбільш дійових форм економічних інструментів, що включають, у свою чергу, або фінансовий трансферт — між забруднювачем і суспільством (податки, платежі, фінансова допомога, кредити на обмеження викидів тощо), або реальну нову ринкову систему (платні дозволи на викиди, квоти, допуски чи граничні показники рівня забруднюючого викиду для конкретних забруднювачів, які після вста¬новлення владою можуть бути об’єктом купівлі-продажу). Платні дозволи створюють для забруднювачів стимул до зменшення своїх викидів до рівня, нижчого від встановлених меж, з тим, щоб продавати різницю між реальним і дозволеним викидами іншим забруднювачам, які тим самим отримують право на більший обсяг викиду забруднюючих речовин, ніж було встановлено спочатку.
Сьогодні як для приватного підприємництва, так і для держав¬ної структури існують труднощі у визначенні ціни складових нав¬колишнього середовища. Переважає думка, що платежі за забруднення лише дозволяють винуватому в забрудненні купити право забруднювати, тому більш придатним інструментом є пряме регулювання. Навколишнє середовище є об’єктом, здатним витримати певний рівень забруднення, і тому завдання полягає в тому, щоб забезпечити неперевищення цього рівня.
При формуванні загальної стратегії природокористування держава гарантує певний рівень дії економічного механізму забезпечення ресурсозберігаючої оцінки природних ресурсів. Існують два основні підходи до економічної оцінки цих ресурсів. Один із них ґрунтується на теорії трудової вартості, згідно з якою природ¬ні ресурси, не будучи продуктом праці, не мають вартості та її грошового вираження — ціни. Інший підхід спирається на можливість визначення ціни на природні ресурси на основі теорії диференціальної ренти. Економічній оцінці підлягають ті елементи природи, які пов’язані з виробничими відносинами. Тільки ресурс¬на частина природного середовища прилягає до народного господарства, підключається до функціонування державного економічного механізму. Оцінюючи з економічних позицій природні ресурси, слід підкреслити, що економічна оцінка — це не абсолют, притаманний якому-небудь предмету чи явищу, а відображення його значущості в процесі суспільно корисної діяльності.