Забезпеченість і ефективність використання трудових ресурсів сільськогосподарських підприємств харківського регіону

У зростанні національного багатства країни значення продуктивності загальновизнане. Продуктивність, як взаємозв’язок між процесом використання ресурсів і його результатами є свого роду «коефіцієнтом корисної дії» любої економічної системи, а її підвищення – основне джерело економічного росту, головна інвестиція. Вона виступає основним критерієм ефективності економіки і вирішальною умовою підвищення життєвого рівня населення. Зростання продуктивності має винятково важливе значення для досягнення визнаних світовою спільнотою економічних, соціальних і екологічних стандартів життєдіяльності суспільства.

За оцінками економістів і даними статистики, в різних країнах в різні періоди підвищення продуктивності забезпечувало від 40 до 90 % економіч¬ного росту. Так, наприклад, в США при середньорічних темпах росту про¬дук¬тивності 3,2 % доходів населення подвоювалися кожні 20 років [1, с.11]. Загальновідомий досвід повоєнного розвитку Німеччини і Японії, які завдяки високим темпам продуктивності вийшли до економічних лідерів світу.

Як свідчать дослідження, у пореформений період в Україні відбулося зниження темпів підвищення продуктивності в низці галузей у декілька разів. Опрацювання проблематики причин зниження продуктивності і можливих наслідків такого процесу ведуться рядом вчених: В. Вітвицьким, І. Гнибіденко, С. Гудзінським, Л. Гавлінською, В. Гаркавим, В. Дієсперовим, Т. Осташко, І. Прокопенко, В. Єременко та ін. [2,3,4,5,7]. Переважає думка, що в останні роки спостеріга¬ється зниження продуктивності в результаті дії сукупності чинників, зокрема функціональних розладів економічних механізмів, які чинять негативний вплив на національну економіку.

Незважаючи на значення продуктивності як провідного критерію соціально-економічного прогресу людства, вітчизняна економічна наука і практика не приділяє достатньої уваги цій економічній категорії. Як справедливо зауважує В. Дієсперов, продуктивність праці в українській економіці залишається поза увагою господарських органів, управлінських структур і, значною мірою, науки [5]. У державних аграрних формуваннях та сільськогосподарських підприємствах усіх рівнів не здійснюється аналіз продуктивності, зокрема її парціальних складових: трудових затрат і продуктивності праці та ін.

Міжнародна організація праці висуває прогресивну точку зору на продуктивність, вкладаючи в це поняття ефективне і вміле використання не лише тільки праці, а й всіх ресурсів: капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації і часу. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи з використаними ресурсами. Комітет з продуктивності при Європейській агенції з проблем продуктивності в 1959 р. дав наступне визначення продуктивності: «Продуктивність – це, в першу чергу, стан розуму. Це відношення до світу, яке грунтується на безперервному існуванні всього існуючого. Це впевненість у тому, що сьогодні краще, ніж учора, а завтра, краще, ніж сьогодні, людина може виконувати любу роботу. На кінець, продуктивність передбачає безперервність зусиль з адаптації економічної діяльності до постійно мінливих умов, застосовуючи нові теорії і методи. Це тверда віра в прогрес людства» [1].

Економічне зростання країни забезпечують три види капіталу – людський, фізичний і природний. Так склалося, що в Україні фінансування людського капіталу відбувалося за залишковим принципом. Це призвело до суттєвого викривлення продуктивних сил і виробничих відносин у національній економіці. Сьогодні ця проблема відчувається дуже гостро, тому логічно постає питання зайнятості і раціонального використання наявного трудового потенціалу, зокрема аграрного сектора, в якому працює понад 20 % зайнятого населення.

За останні дев’ять років населення України зменшилося з 52,3 до 46,3 млн. Нація постаріла, тривалість життя скоротилася. Наслідки цієї потужної демографічної кризи у поєднанні з масовою трудовою міграцією призвели до істотного скорочення робочої сили та розбалансованості соціально-економічного середовища, ринку праці. Нині в більшості регіонів України бракує економічно активного населення. Понад 27,6 % промислових та майже 40 % сільськогосподарських підприємств відчувають нестачу кваліфікованих робочих кадрів. Охочих заповнити вакансії небагато, адже частка працівників, яким у червні 2007 р. нарахували заробітну плату нижчу, ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб, становить 22 %. На селі вона взагалі сягає майже 50 % [6, с.9].Процес урбанізації населення та істотного зменшення кількості сільсь¬кого населення є переважно наслідком науково-технічного прогресу і розвитку цивілізації. Проте в ряді регіонів нашої держави ця прогресивна в своїй основі тенденція набула гіпертрофованого характеру, оскільки вибуття робочої сили із сільськогосподарського виробництва перевищувало можливості її компенса¬ції засобами механізації й автоматизації виробництва. У 2005 р. фактично вивільнено працівників сільського господарства, мисливства та лісового господарства 20376 осіб, що ставило 15,4 % від загальної кількості вивільнених по Україні, зокрема в Харківської області відповідно – 857 осіб, або 10,1 %. Аналіз відтворення робочої сили в Україні дозволяє зробити висновок, що механізм її відтворення, який існував раніше, фактично зруйновано, а новий не створено. Відтворення робочої сили значної частини населення здійснюється на рівні виживання. Відбувається процес скорочення і деградації робочої сили.