Цілі та компетенції як складники європейського управління

Після свого безпрецедентного розширення в 2004 р. до 25 держав-членів Європейський Союз продовжує процес трансформації або, за словами Голови Європейської Комісії, “започаткування періоду європейського відновлення”. Звертаючись 26 січня 2005 р. до Європейського Парламенту, він представив своє бачення стратегічних завдань Європейського Союзу на період до 2010 р. Головна мета цих завдань полягає у забезпеченні процвітання, солідарності та безпеки усіх європейців. Вперше Європейська Комісія пропонує спільну програму стратегічних цілей у партнерстві з Європейським Парламентом і Радою Європейського Союзу. Комісія вважає, що важливо аби європейські інституції мали спільні пріоритети та з самого початку співпрацювали у напрямі виконання основних завдань Союзу [1].

Зміст звернення вміщує, таким чином, кілька ключових тез, що стосуються і цілей та завдань Євросоюзу, і забезпечення процвітання, солідарності та безпеки усіх європейців, і спільної програми дій “інституційного трикутника” ЄС, який, як відомо, є основою і “двигуном” європейського управління.

Питанням цілей – стратегічних, головних, допоміжних тощо ‑ творці Європейського Союзу завжди надавали особливої уваги. Про це свідчать цілі, закріплені в засновницьких договорах спочатку Європейських Співтовариств, а потім і Європейського Союзу. Тому їх вивчення є важливою передумовою розуміння складних і тривалих євроінтеграційних процесів та пов’язаних з ними більш конкретних явищ, зокрема становлення й розвитку європейського управління.

Не менш важливого значення надають європейські політики й законодавці такому конституційно-правовому інституту, як повноваження чи компетенції, за допомогою яких після консенсусного розподілу за відповідною процедурою визначаються й закріплюються на національному та на наднаціональному рівнях сфери застосування тих чи інших прав і обов’язків держав-членів та Союзу, їх інституцій, правові механізми реалізації стосовно конкретних політик тощо. Численні компетенції (повноваження) Європейського Союзу щодо найрізноманітніших питань економічної, соціальної, внутрішньо- та зовнішньобезпекової та інших сфер складають як у попередніх засновницьких договорах, так і в Договорі про запровадження Конституції для Європи (далі – Договір про КЄ) певні види (або групи, категорії), поділ на які полегшує їх сприйняття і практичне застосування.

Однак, ще недостатньо наукових розробок стосовно цих категорій як конституційно-правових інститутів, а тим більше у їх сполученні між собою як складників європейського управління. Їх недостатність пояснюється не лише тим, що вони швидко “старіють” у порівнянні з постійним і динамічним оновленням законодавства ЄС, яке вносить суттєві зміни й доповнення в їх зміст, але ще й тим, що саме поняття “європейське управління” лише вводиться в науково-практичний вжиток Договором про КЄ. Тому актуальність і своєчасність дослідження цілей та компетенцій Європейському Союзові є цілком очевидними.

Цілі та компетенції Європейського Союзу виступають ефективними інструментами здійснення євроінтеграційної політики, а в поєднанні між собою – своєрідним “діючим тандемом”, в якому для досягнення цілей використовуються як засоби повноваження чи компетенції із застосуванням принципу субсидіарності та пропорційності. Вивчення цілей та компетенцій у їх взаємозв’язку та взаємодії на основі принципу субсидіарності і пропорційності є важливим як для розуміння суті європейського управління, так і виявлення особливостей його функціонування. З огляду на це метою даної статті є дослідити цілі та компетенції Європейського Союзу, які є складниками європейського управління.

І. В положеннях засновницьких договорів спочатку Європейських Співтовариств, а потім і Європейського Союзу знайшли своє втілення головні чинники, що надають поступального руху як процесові європейської інтеграції з кінця Другої світової війни в цілому, так і процесові становлення й розвитку європейського управління зокрема. Одним із таких ключових чинників або головною рушійною силою було переконання, що лише об’єднання Європи може спинити постійні війни на європейському континенті. Закріплюючи ідею миру в засновницьких договорах, європейські законодавці поставили її на першому місці при формулюванні найважливіших цілей: збереження та зміцнення миру; економічне об’єднання в інтересах усіх громадян ЄС шляхом створення спільного ринку; прагнення до політичної єдності; зміцнення та сприяння соціальній згуртованості в межах Союзу [2, с. 2-6, 136-137; 3, с.13-14].

Таке ж доленосне значення миру надається і теперішніми європейськими творцями, які в останньому акті конституційного характеру ‑ Договорі про КЄ (частина 1 статті І-3) ‑ також поставили на першому місці за мету Союзу, поряд з іншими не менш важливими цілями: підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів [4, с.17].Якщо застосувати розроблену російськими вченими концепцію “дерева цілей” в державному управлінні [5, с. 46-54], то з впевненістю можна стверджувати, що своєрідне “дерево цілей” сформовано в Договорі про запровадження Конституції для Європи, з врахуванням, звичайно, європейської специфіки і не лише стосовно державного (чи європейського) управління. Зокрема, в Договорі чітко виділена стратегічна мета Союзу, яка полягає в тому, як вже було зазначено вище, щоб підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів.