Сучасні програми і підручники з української мови як вагомий механізм реалізації державної мовної політики в загальноосвітній школі України
У новій програмі “Українська (рідна) мова” [7] послідовніше впроваджується комунікативно-діяльнісний принцип навчання мови, який передбачає, зокрема, широке застосування інтерактивних методів навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної форм організації навчального процесу. Особлива увага в програмі звертається на потребу навчання школярів діалогічного мовлення, зокрема, вести діалог-бесіду на будь-яку актуальну тему, що її висуває життя. Для цього, на думку авторів програми, слід цілеспрямовано формувати такі вміння: а) добирати основну інформацію в процесі читання; б) формулювати власну думку з певної проблеми; в) обстоювати, аргументувати власні погляди; г) ставити проблемні запитання; ґ) володіти технікою уточнювальних запитань, доповнень; д) швидко переходити з теми на тему; е) дотримуватися норм українського мовленнєвого етикету тощо [8, с. 31].
Як видно з аналізу чинних програм з української (рідної) мови, цей шкільний курс є досить складним, навіть порівняно з попередніми програмами.
Саме тому, в умовах скорочення навчальних годин, які виділяються на вивчення української (рідної) мови, й одночасного ускладнення її шкільного курсу, зростання вимог до знань і вмінь учнів та побільшення завдань, які покладаються на словесника, учителям для якісного освоєння учнями програми та вироблення передбачених “Державним стандартом базової і повної загальної середньої освіти” [9] умінь і навичок Міносвіти рекомендує більше використовувати ресурс варіативної частини навчального плану та можливість поділу класів на групи, гарантовану законодавчо й забезпечувати кадрово й фінансово (наказ Міністерства освіти і науки України від 20.02.2002 р. № 128).
Виходячи з вимог чинних програм з української мови як рідної для нашої загальноосвітньої школи найактуальнішим залишається завдання виховати мовну особистість - людину, яка любить і шанує рідну мову, володіє її виражальними багатствами, користується нею, дбає про її збереження і розвиток [10, с. 22]. Щоб виконати це завдання, потрібен підручник, який відповідав би сучасним вимогам, задовольняв потреби вчителя й служив засобом пізнання та розвитку учня.
Сучасне навчальне видання покликане комплексно реалізовувати розвивальну домінанту освіти ХХІ століття, виховувати прагнення до самоосвіти й саморозвитку, вчити критично мислити, використовувати отримані знання і вміння для творчого розв’язання проблем, сприяти інтеграції отриманих знань. Сучасний підручник повинен мати певні педагогічні, технологічні й маркетингові особливості: використання сучасних методик, форм, методів, прийомів роботи, системи контролю й оцінювання знань, сучасної технології створення книги задля високої якості її поліграфічного виконання і, звичайно, врахування вимог ринку навчальної літератури. Тому надзвичайно важливо, щоб на всіх етапах створення сучасного підручника - від рукопису до використання в навчальних закладах - працювали фахівці різних сфер діяльності: наукові співробітники, вчителі-практики, дитячі письменники, антропологи, психологи та ілюстратори [2]. На першому плані в підручнику мають бути проблеми виховання і навчання. Основна мета школи і, зокрема, підручника - вчити думати.
Найголовнішим видається необхідність зламу в методиці мовної освіти - у баченні мови як такої, оскільки й дотепер рідній мові відведено пересічний статус лише одного з предметів, тобто об’єкта вивчення.
Щоб викликати зацікавленість, у підручнику повинен бути вміщений не тільки матеріал, що розкриває зміст програми з української мови, а й інформація, що сприятиме інтелектуальному розвитку, формуванню культурно-естетичної пам’яті. У підручнику з української мови потрібно вміщувати матеріал з українознавства, етнопедагогіки, етнофілософії, що допоможе підвищити культуру спілкування як міру розвитку людини, як спосіб її самовираження [2].Як відомо, народження підручника - окрема серйозна галузь педагогіки, яку нелегко “підкорити”, це підтверджує і зарубіжний досвід. Розмаїття моделей “ідеального підручника” і спричинює постійні дебати довкола цього процесу - різні фахівці по-різному уявляють собі якісний підручник (наприклад, у відкритому листі до Президента України ряд українських учених, зокрема, В.І.Малюк, І.А.Климишин, В.С.Ольховський, закликають відмовитися від однобокості в підручниках, зокрема “від принципу висвітлення виключно наукових гіпотез, побудованих на апріорному виштовхуванні Бога”. Учені пропонують “при висвітленні наукових гіпотез не вдаватися до фальсифікації, необґрунтованих тверджень і фільтрування даних”) [11]. А тому не є секретом, що чимало на перший погляд бездоганних концепцій розбилося об реалії шкільної практики. Автор може свято вірити в те, що він, вклавши душу у свій проект, домігся ідеалу, а результат свідчитиме зовсім про інше.
Сучасний підручник має відображати зміст шкільної програми й ті методичні новації, що з’явилися в педагогічній науці та практиці вчителів. Водночас він повинен виконувати свою традиційну функцію - бути джерелом знань і мовленнєвого розвитку дитини, а отже, забезпечувати виховання мовної особистості, яка володіє комунікативною мовленнєвою, мовною, соціокультурною та діяльнісною (стратегічною) компетенцією [9]. Принагідно зазначимо, що чинні підручники містять матеріал, який почасти допомагає вчителеві в реалізації стандартизованої мовної освіти, проте в цілому вони вже не можуть задовольнити учасників навчально-виховного процесу.