Становлення правової культури як варіативний фактор соціального управління
Як зазначено у вказаній вище Національній програмі (далі – Програма), метою цього документа є підвищення загального рівня правової культури як окремих громадян, так і суспільства в цілому, вдосконалення системи правової освіти населення, набуття громадянами необхідного рівня правових знань, формування у них поваги до права, гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових цінностей (у тому числі – через подолання правового нігілізму). Реалізація цього документа має сприяти також поліпшенню якості юридичної, правової освіти населення (зі збереженням та розвитком вітчизняних традицій у цій сфері), а також підвищенню рівня правової поінформованості населення.
Реалізація мети Програми передбачається шляхом утвердження гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових цінностей, високих моральних засад у суспільному житті; визнання правової освіти населення одним із основних чинників формування високої правосвідомості і правової культури окремих громадян та всього суспільства; активної участі в організації і здійсненні заходів із правової освіти населення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних та культурних закладів, наукових установ, міжвідомчих координаційно–методичних рад з правової освіти населення, видавництв та видавничих організацій, засобів масової інформації та поєднання комплексу заходів у сфері правової освіти, що здійснюються цими органами, організаціями, закладами і установами; забезпечення відкритості правової інформації, доступу всіх верств населення до її джерел та ін.
Програма передбачає дальше створення необхідних умов для набуття широкими верствами населення правових знань та навичок у їх застосуванні, забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації, а також визначає основні напрями правоосвітньої діяльності (розділ II Програми) та першочергові заходи (у кількості 22) щодо їх реалізації (розділ III Програми).
Як вбачається, цікавим у контексті реалізації Програми є історичний досвід української виборчої кампанії у період жовтня – грудня 2004 р. як практичне здійснення положень Концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні [12]. Концепція, про яку йдеться, була прийнята 8 грудня 2000 р. і в ній уже у той час відзначалася проблема необхідності підвищення правової культури учасників виборчого процесу і референдумів. При цьому актуальними визнавалися питання щодо підвищення правової культури не лише виборців, а й інших учасників виборчого процесу і референдумів. Насамперед йшлося про громадян, які входять до складу виборчих комісій та комісій з референдуму, і відзначалася необхідність створення умов, у тому числі для підвищення їх правової культури. Актуальною також є проблема підвищення правової культури кандидатів, їх довірених осіб, уповноважених осіб політичних партій та виборчих блоків партій, офіційних спостерігачів, осіб, які відповідно до закону мають право бути присутніми на засіданнях комісій з референдуму.
Наскільки “ефективно” була реалізована як Програма, так і Концепція у вказаний вище період засвідчили відповідні події, очевидцями яких стали як українська, так і міжнародна спільноти.
Висновки
Таким чином, здійснений розгляд становлення правової культури в історико–філософському плані свідчить про те, що цей суспільний інститут – надзвичайно складний і багатогранний і в історії філософської думки був предметом розгляду ряду визначних особистостей. Основи світоглядних бачень ряду філософів, юристів минулих століть у питаннях, пов’язаних з правовою культурою, правом, створили засади сьогоденних методів, концепцій у вказаних питаннях.
З урахуванням наукового визначення концептуальних підвалин цивільного права, про які йшлося вище, викладене обумовлює можливість центральному органу виконавчої влади здійснювати відповідну частину державної влади саме на засадах розумності і справедливості, що, у свою чергу, складають основу правової культури. Однак, безумовно, визначальними чинниками застосування такого підходу у цій сфері суспільного життя є особиста правова культура всіх осіб, що складають апарат конкретно взятого центрального органу виконавчої влади (пам’ятаємо про роль “захисника” і “напівзахисника”), та чітке визначення на відповідному рівні меж його повноважень. Саме у такий спосіб матимемо змогу утвердити у суспільстві живу матерію високого духу правової культури – свободу і гуманізм, тобто основні засади соціального управління.
Список використаних джерел