Становлення правової культури як варіативний фактор соціального управління

Марксистська філософія, вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина у марксизмі постає як носій соціальної активності, творець духовних (чит.: правових) і матеріальних цінностей та суб’єкт діяльності. Разом з цим людина нерозривно пов’язана з таким соціальним феноменом як відчуження. Згідно з марксизмом відчуження є складним явищем, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (чит.: правової культури) на силу, що панує над людиною, диктує їй свої вимоги, протилежні бажанням людини. Причину відчуження К.Маркс і Ф.Енгельс вбачали в експлуатації людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва, звідси – обстоювання потреби у знищенні цієї власності.

В.І.Ленін вважав, що у майбутньому (у комунізмі) держава відімре, але це буде не раніше, ніж люди звикнуть дотримуватися елементарних норм поведінки без примусу. Однак досягти комунізму слід через певний етап – етап практичного подолання експлуатації пролетаріату шляхом соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Право на цьому етапі має відігравати другорядну роль, а на етапі комуністичного суспільства воно має відмерти. По суті, говорячи про диктатуру пролетаріату у викладі В.І.Леніна, маємо, з одного боку, певну концепцію суб’єктивної правосвідомості класика марксизму, а з другого – ідеологічний нарис певної правової культури, що панувала у СРСР.

1.2. Реалізаційні форми правової культури

З огляду на вищевикладене історичне підґрунтя, маємо звернутися до певних реалізаційних форм правової культури.

Після того, як переважно склалася філософська основа філософсько–юридичної науки у житті людства (наприклад, реалізація принципу “розподілу властей” Жана Жака Руссо у Конституції США), відбулося подальше утвердження в житті західноєвропейських країн (і США) демократичної і правової культури.

Як вбачається, ключовим елементом у цьому процесі стали цивільні закони як універсальний інструмент регулювання всього багатопланового та строкатого суспільного життя – від конституційних засад до побутових, сімейних відносин. Вони також є тими втіленнями ідеалів свободи, вимог демократичної і правової культури, за допомогою яких ці ідеали реалізуються у повсякденному житті громадян і за допомогою яких з юридичного боку забезпечується формування сучасного вільного громадянського суспільства [6].

Постіндустріальні, технологічно і інформаційно розвинуті суспільства у своїй масі є суспільствами вільними і самоврядними, стрижнем і суттю яких є саме право. Позаяк саме право дозволяє людям утвердитися у великих загальнолюдських цінностях, зробити волю у високому розумінні вихідним початком і стрижнем життя, гідного людей, повернути її на людську активність, творчість, здійснення розуму.

А це все припускає необхідність нового у розумінні права, а, отже, – його складової частини – правової культури.

Йдеться, зокрема, про нову науку, яка покликана досліджувати походження, формування та розвиток права, свобод і обов’язків людини і громадянина, а також розробляти заходи щодо їх реалізації громадянами, суспільством і державою – правологію [7]. Ця наука “об’єднує всі наукові й освітні світогляди про суть і призначення права та його роль у житті людини і суспільства” [7, с. 103] і розглядає право як об’єктивне постійно існуюче реальне соціальне явище, яке розвивається з практики особистого та суспільного життя. Вказана наука “охоплює не тільки право як існуюче у суспільстві матеріальне соціальне явище, але і всю складність правової ідеології, яка відображає рівень правосвідомості учасників правових відносин та впливає на реальність реалізації матеріального права його суб’єктами: людиною і громадянином, сім’єю, представницькими органами, науковцями, освітянами, державними діячами, посадовими особами, політиками, керівниками різних рівнів та іншими” [7, с. 102].Слід відмітити, що останнім часом у наукових колах закони почали розглядати як похідні, співвідносно до суб’єкта. Правова поведінка стала досліджуватися як самостійний феномен, а саме відхилення від правових норм не ототожнюватися з видом негативної поведінки. Правову і неправову поведінку почали розглядати як взаємообумовлену законом, як третім суб’єктом. Причому у самому законі передбачається наявність недосконалості і таким чином гаситься негативність сприйняття неправової поведінки [8].

Уже зараз, здається, вимальовуються деякі напрямки такого повороту в розумінні і характеристиках права, здатні перебороти традиційні трактування і дати відповідь на вимоги часу. Ось деякі з них:

1) висвітлення права зі світоглядних позицій, тобто його розуміння як самобутньої, унікальної ланки в процесах буття і розвитку людства. Унікальність і самобутність цієї ланки визначається тим, що вона має свої, незамінні функції і своє призначення, що не зводиться ні до категорій держави, ні до категорій моралі;