Становлення правової культури як варіативний фактор соціального управління

Центральним поняттям конфуціанства є “жень” (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних та етичних взаємин людей. Припис “жень”: “Чого не бажаєш собі – того не роби людям”. Набагато пізніше цей припис знайде своє відображення у другому законі природного права Т.Гоббса (“Левіафан”) та категоричному імперативі І.Канта.

За Джоном Локом, у вільному суспільстві всі закони мають “обнародуватися” чи “проголошуватися” заздалегідь. Полемізуючи з таким твердженням, Ф.Хайек зазначає: “те, що завчасно оприлюднюється чи проголошується, часто є лише недосконалим формулюванням принципів, дотримання яких на ділі може краще вдаватися людям, аніж висловлення. Лише тому, хто переконаний, що будь–який закон є висловленням волі та винайденням законодавця, а не виразом принципів, зумовлених потребами існуючого порядку, завчасне оголошення здається необхідною умовою знання законів” [3].

Неперевершеним зразком осмислення основ права, правової культури є вчення І.Канта та Г.Гегеля. Так, ключем до кантівського розуміння права є його вчення про емпіричний і розсудковий характер людини: людина як емпіричний характер зумовлена загальними зв’язками світу явищ, як й будь–який предмет емпіричного знання, а як розсудковий (інтелігібельний) – вільна від умов часу, простору та причин. Така незалежність від природного закону причинності й зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей є інтелігібельною свободою. Відтак людина є винятком із основного природного закону, згідно з яким будь–яке реальне явище зумовлене певною причиною; вона (людина) здатна розпочати новий ланцюг явищ, основою яких є духовна субстанція.

За Кантом, свобода – сутність і головна особливість права. На його думку, право – це сукупність умов, за яких вільна воля однієї особи узгоджується з волею іншої з погляду на всезагальний закон свободи [4].

У “Вступі до вчення про право” Кант відокремив вчення про позитивне право від вчення про природне право і стверджував, що вчення про природне право повинне ґрунтуватися лише на апріорних принципах, а позитивне (статуарне) право випливати з волі законодавця [4, с. 291]. На його погляд, природне право – це приватне право, яке існує поряд з публічним.

Головна ідея вчення Канта про приватне право полягає у тому, що свобода, яка є найглибшою сутністю людини, повинна мати буття, реалізацію. Першим актом свободи є власність, що базується на волі. На думку Канта, ідея гідності розумної істоти полягає у тому, аби підкорятися лише такому закону, який вона сама собі встановлює [4, с. 95]. Тому воля розумної істоти має розглядатися як така, що наділена законодавчими функціями. Тут ми бачимо принципову проблему: співвідношення волі державного законодавця і законодавчої волі будь–якої людини як розумної істоти, приватного законодавця. За загальним правовим законом, сформульованим Кантом, кожна людина повинна діяти таким чином, щоб вільний вияв її волі був узгоджений з волею інших людей, сумісною з всезагальним законом свободи [4, с. 284].

За Гегелем право є буттям вільної волі, здійсненням свободи. Свобода ж є субстанцією духу. Тому право слід сприймати як дане [5]. Гегель практично підтвердив висновок Канта про право, говорячи, що в його основі лежить свобода окремої людини і право полягає у тому, щоб кожна людина спілкувалася з іншими як з вільними істотами [5, с. 36].

На думку Гегеля, важливо не те, щоб люди постійно мали на меті абстрактні правила і перетворювали своє життя на механічне підведення своїх вчинків під вимоги законів. Важливо, щоб у душах людей жило і діяло “право само в собі” (“логос права”, людська вільна воля) та щоб закони відповідним чином, адекватно відображали зміст цього права. Саме у такий спосіб позитивне право збігатиметься з природним і вільна воля збереже свободу. Люди мають жити правом і в праві, знаючи про його розумну сутність і свою власну розумну природу. Закон має бути для людини тим об’єктом, який лише умовно “приходить ззовні”. Насправді він розкриває внутрішню сутність душі – розумну і вільну волю. Однак для того, щоб усвідомити це, людині необхідно не тільки знати закон, а й мати вільний доступ до своєї внутрішньої природи, яка у всіх людей однакова.“Право само в собі” дається кожній людині у вигляді розумної й вільної волі. Встановлюючи цей принцип, Гегель обстоює важливість правової інтуїції при застосуванні законів (у процесуальному законодавстві України цей принцип почасти втілений у ряді норм, що встановлюють правила вирішення справ і, скоріш за все, його повне віддзеркалення (у розумінні Гегеля) ми матимемо опісля внесення змін до вказаного законодавства шляхом введення інституту присяжних засідателів. Прим. автора).

“Право само в собі” спонукає людину до того, щоб вона стала особистістю. Правова заповідь проголошує: будь особистістю і поважай особистість інших. Без цього немає ідеї. Людина, якщо вона не особистість і не визнає особистості в інших, не вшановує “правові веління”, вона нездатна бути “правом”.