Становлення правової культури як варіативний фактор соціального управління

Існування культури, культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень відділення людини від природи. У цьому сенсі правова культура відіграє у житті суспільства надзвичайно важливу роль. Право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичних законах відповідної держави, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин, інакше кажучи – діють по колу суб’єктів, у часі та просторі, змінюються разом з розвитком суспільства, держави, політики. Правова культура тісно пов’язана з правовими нормами та законами відповідно до пануючих в суспільстві уявлень про законність, порядок, справедливість і формується в основних сферах життєдіяльності суспільства – соціально–економічній та політичній. Таким чином, теоретичне дослідження становлення цього соціального явища, виокремлення його основ мають органічно вплітатися у діяльність центральних органів виконавчої влади при реалізації ними державної влади (методологічні аспекти такої діяльності є предметом розгляду іншої роботи).

1.1. Історико–філософський аспект

У рамках соціальної філософії право, правова культура визначаються як фактори соціального управління. Право – це складне і багатовимірне явище; у філософії права – це продукт духовної діяльності суспільства, у сфері онтології – це система соціальних цінностей, у політичній сфері – це елемент політичної організації і інструмент державної влади і управління. Тому перед багатьма методологами філософії права постало питання, що таке право та його інститути, які їх управлінські можливості, яке місце вони займають серед державних засобів управління.

З філософської точки зору право є органічною єдністю норм, відносин і поглядів, що діють у суспільстві і має первинні, об’єктивні властивості. Всякий управлінський процес має динамічний, певним чином замкнений характер, який включає вироблення й прийняття певної норми права і закінчується досягненням заданого результату. Однак вказаний процес органічно пов’язаний і певним чином базується на складовій частині права – правовій культурі.

Правова культура, за образним порівнянням А. Алексєєва, – це свого роду “юридичне багатство суспільства”. Первинною основою цього багатства є початкові форми природного права (правила, традиції і звичаї), які започатковувалися як відображення суспільного життя у вигляді ідей, що внаслідок численного застосування у практичному житті набували форму та зміст добровільних та/чи обов’язкових правил поведінки. Сам же процес застосування, про який йдеться, в кінцевому результаті формував певну правову ідеологію, правову свідомість, правову культуру.

Кант справедливо стверджував, що “найжахливішими трьома вадами, які ми можемо розглядати разом і які втілюють найпідліші і найзліші наші устремління, є: невдячність, заздрість і злорадство. Коли вони досягають свого вищого ступеня, то перетворюються в диявольські пороки” [1].

Відтак задля того, щоб ці пороки у суспільному житті людства не відіграли своєї “чорної” ролі, воно (людство) із самого початку свого існування прагнуло утвердити у своїй повсякденності ідеали свободи, добра, честі і таке інше.

Спочатку – це були міфи про добро і зло (в яких, у переважній більшості, перемогу отримувало добро). Однак, відзначаючи складну, неоднозначну діалектику міфології і права, російський дослідник А.Р.Семитко звертає увагу саме на те, що більш міцні основи, першоджерела правової культури будуть у того “етносу, у міфології якого глибше і детальніше “опрацьовані” передправові мотиви і сюжети, виражено більш чітке ставлення до норм, звичаїв, наслідків їх порушення”, при цьому сама “первісна міфологія виконувала регулятивну функцію у суспільстві, акумулюючи досвід предків і передаючи його із покоління до покоління у формі ритуалів, звичаїв і традицій” [2].

На зміну міфам прийшли бачення філософів Давнього світу, у працях яких питання про людину, її сутність, походження і призначення складає одне з основних питань. За часів Сократа людина виступала як складна істота, що містить у собі плотсько–розсудково–розумне начало. Відтак свобода людини – це її незалежність від плотської, розсудкової чи чуттєво–тілесної частин у ній. Свобода не потребує теоретичного доведення, оскільки вона дається людині від природи.

Платон приділяв увагу проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував тип ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.Арістотель запропонував “філософію про людське”, в центрі якої покладено діяльність і поведінку людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у “Нікомаховій етиці”, є щастя, яке полягає у діяльності душі задля реалізації чеснот: етичних (серединних між двома протилежними пороками) і інтелектуальних (шуканні істини ради неї самої, або встановлення норм поведінки). Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот.