Систематизація принципів підготовки та проведення державно-управлінських реформ
Видається доцільним враховувати також сформульований В.Тронем постулат вибору, згідно з яким отримати оптимальну альтернативу і запобігти перебору деякої множини альтернатив неможливо [42, с. 13, 68]. Наслідком цього постулату є принцип альтернативності, який означає потребу пропонувати мінімум два альтернативні проекти як концепції, так і стратегії державно-управлінських реформ з наступним вибором на основі широкого публічного обговорення.
Загальновизнаним є те, що підготовка державно-управлінських реформ має здійснюватися згідно з принципом наукової обгрунтованості [16, с. 23; 43, с. 17]. Проте видається доцільним підкреслити два моменти, від яких критично залежить правильне розуміння цього принципу. По-перше, неправомірно обмежувати науковий супровід реформ лише залученням вчених до їх розробки. Вирішення таких масштабних проблем потребує організації досліджень у вигляді спеціальної державної наукової програми, проект якої пропонувався, зокрема, у роботі [43, с. 18-28]. По-друге, державне управління є специфічним об’єктом досліджень, що перебувають на стику низки суспільних наук. У зв’язку з цим розробка проблематики реформування державного управління має базуватися на міждисциплінарному підході [32, с. 128]. Підтвердженням цього може слугувати досвід розробки Концепції адміністративної реформи в Україні, яка готувалась переважною мірою силами вчених-юристів. За визнанням самих правознавців, Концепція грунтується на досить обмеженій науково-методологічній основі та має досить однобічний формально-юридизований характер [5, с. 647]. Отже, принцип наукової обгрунтованості можна визначити як доцільність підготовки державно-управлінських реформ на основі результатів системно організованих та міждисциплінарних фундаментальних і прикладних досліджень із залученням вчених з багатьох галузей науки, передусім державного управління, політології і права.
Після підготовки реформ настає стадія їх практичного проведення. Розглядаючи цю стадію, науковці виділяють принцип стабільності, який висуває вимогу стабільного впровадження розробленої стратегії державно-управлінських реформ незалежно від змін вищого керівництва держави. У роботі [17, с. 82] цей принцип пов’язується з тим, що впровадження таких фундаментальних реформ може потребувати досить тривалого часу, іноді 10-20 років, за який загалом відбуваються неодноразові зміни урядів. Необхідність стабільності демонструє негативний досвід адміністративної реформи у Російській Федерації [17, с. 82; 36, с. 151-154]. Г.Драпер звертає увагу на те, що досить часто опозиційні партії, які приходять до влади, зволікають з продовженням розпочатих попереднім урядом реформ, чим переривають процес їх впровадження і втрачають дорогоцінний час [16, с. 23]. У зв’язку з цим заслуговує на увагу позитивний приклад стабільного втілення програми “Наступні кроки” у Великобританії, незважаючи на зміни прем’єр-міністра та правлячої партії [36, с. 42].
Критично важливим чинником успіху реформ є їх проведення у слушний час. Обгрунтовуючи цю тезу, Є.Регульський зазначає, що зміни, які значно випереджають розвиток суспільної свідомості, можуть відторгатися суспільством внаслідок невідповідності його сподіванням. Залежність сприйняття реформ від суспільної ментальності також робить неможливим швидке впровадження занадто радикальних змін. Натомість перебудова системи державного управління має бути процесом поступових послідовних змін, які відображатимуть еволюцію суспільства та його ментальності [20, с. 2]. Згідно з цим можна сформулювати принцип своєчасності, який передбачає проведення державно-управлінських реформ у той час, коли суспільство буде готовим до їх сприйняття і підтримки.З погляду досягнення запланованих результатів реформ необхідним є наведений у роботах [3, с. 177; 32, с. 164] принцип зворотного зв’язку (принцип контролю), згідно з яким за допомогою функції контролю на основі аналізу ситуації до й після здійснення запланованих дій можна скоригувати останні з метою досягнення визначених цілей державно-управлінських реформ. Для реалізації даного принципу повинен бути налагоджений постійний моніторинг отриманих результатів, що дозволяє своєчасно відстежувати будь-які відхилення від плану або небажані наслідки. За результатами моніторингу потрібно регулярно проводити оцінку того, чи досягаються поставлені цілі та чи впроваджуються зміни найкращими способами. Одержана інформація має доводитися до відома не лише вищого керівництва держави, а й широких верств населення [15, с. 97, 120; 16, с. 24].
Моніторинг та оцінка дають основу для прийняття рішень щодо подальшого проведення реформ. При цьому суттєві розбіжності між бажаним та фактичним станом державного управління не обов’язково мають призводити до коригування шляхів та дій з досягнення намічених цілей. Наприклад, спротив у процесі змін можна розглядати як зворотний зв’язок, що може привернути увагу реформаторів до важливих моментів, які випали з їх поля зору, зокрема, до можливих недоречностей нововведень [16, с. 24]. Подібні факти свідчать про доцільність коригування самих поставлених цілей реформ. У цьому зв’язку проект Стратегії проведення в Україні адміністративної реформи містив важливе положення про те, що відображений у ній обсяг основних проблемних питань, цілей та заходів не слід розглядати як виключний і повний. Передбачалося, що Стратегія систематично переглядатиметься відповідальним урядовим органом з урахуванням ідей, які постійно вироблятимуться всіма заінтересованими сторонами [15, с. 124]. Зазначене дозволяє викласти принцип постійного удосконалення, який полягає у періодичному перегляді стратегії державно-управлінських реформ та, у разі потреби, її коригуванні в процесі практичної реалізації.