Соціальна політика держави у сфері праці й трудових відносин

Нагальною необхідністю є перенесення акцентів з допомоги соціально вразливим верствам суспільства на розвиток ринку праці й максимальне розширення зайнятості, забезпечення гідної винагороди за працю, на заохочення економічної активності, прагнення набути високий рівень професійно-освітньої підготовки.

Політика доходів має трансформуватися у напрямі стимулювання зрос-тання легально сплачуваної заробітної плати як обов’язкової передумови фінансової спроможності системи загальнообов’язкового соціального страхування, передовсім пенсійного. Ефективна трансформація політики доходів забезпечить істотне підвищення рівня життя широких верств населення та формування соціальної структури, наближеної до європейської.

Важливим напрямом трансформації політики доходів є вдосконалення порядку встановлення мінімальної заробітної плати, поступове підвищення її рівня до прожиткового мінімуму для осіб працездатного віку (нині він становить 73%) і запровадження нового соціального стандарту — мінімальної погодинної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата виступатиме державною гарантією нижньої межі оплати праці.

Формування системи соціального захисту відбуватиметься на принципах системності, соціальної справедливості, ефективності та фінансової обґрунто-ваності. Стратегічним пріоритетом стане формування повномасштабної системи соціального страхування. Механізм призначення страхових виплат має бути абсолютно прозорим і зрозумілим, що сприятиме заохоченню населення до участі у страхових програмах і до отримання заробітної плати на легальних правових засадах.

Ключовою складовою є розвиток системи пенсійного страхування, зок-рема шляхом фінансової стабілізації солідарної системи, поступового переводу пенсій, що призначаються на пільгових умовах або за вислугою років, із соліда-рної системи до недержавних пенсійних фондів, якнайшвидшого запрова-дження обов’язкової накопичувальної системи та прискореного розвитку недержавного пенсійного забезпечення.

Поряд з комплексним реформуванням системи охорони здоров’я, необхідним є поширення медичного страхування, поступове його перетворення на складову загальнообов’язкової системи. Становлення повномасштабної системи соціального страхування унеможливить збідніння населення в разі настання страхової події (втрати роботи, старості, захворювання тощо), сприятиме легалізації доходів переважної більшості населення країни та водночас створить потужне джерело довгострокових інвестицій.

Найпершим кроком реформування системи соціального страхування має стати створення єдиної системи збирання, обліку та контролю за сплатою внес-ків шляхом запровадження єдиного соціального внеску. Це дасть змогу скоротити адміністративні видатки і роботодавців, і страхових фондів, уникнути дублювання останніми функцій, забезпечити належну прозорість фінансових потоків. Запровадження єдиного соціального внеску сприятиме й покращенню підприємницького середовища в Україні та подальшій легалізації фонду оплати праці.

Усі, хто не зміг забезпечити собі належні засоби існування попередніми страховими внесками, при необхідності матимуть право на отримання соціальної допомоги. Проте виплати, що здійснюються у вигляді соціальної допомоги, визначатимуться бюджетними можливостями держави й будуть істотно нижчими за ті, що сплачуються на страхових засадах.

Соціальна допомога спрямовуватиметься бідним верствам населення виключно на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї. Винятком має залишитися тільки допомога при народженні дитини, яку з огляду на надзвичайну важливість підвищення народжуваності та створення рівних умов догляду за дітьми доцільно надавати на універсальних засадах.Важливим напрямком перебудови соціальної політики є розширення повноважень органів місцевої влади щодо надання соціальних послуг. Це потребує відповідних змін у фіскальних та міжбюджетних відносинах, забезпечення доступу органів місцевого самоврядування до кредитних ресурсів та трансформації взаємовідносин місцевої та центральної влади у поєднанні із контролем з боку громадськості.

2.2. Боротьба з безробіттям та напрями реструктуризації ринку праці

Економічне зростання 2000–2005 рр. практично не позначилося на змінах у зайнятості населення: загальна чисельність зайнятих збільшилась на 573,2 тис. осіб (2,8%), тоді як ВВП за цей період зріс на 41,1% (у постійних цінах). Рівень зайнятості населення працездатного віку впродовж тривалого часу ста-новить 65,5%, і навіть створення протягом 2005 р. майже 1 млн. робочих місць не призвело до зростання чисельності працюючих. У міських поселеннях їх кількість навіть скоротилася. Це зумовлено низькою ефективністю значної частини робочих місць і необхідністю їх заміни, низьким рівнем оплати праці і, відповідно, відсутністю попиту на такі робочі місця.