Правове регулювання інвестиційної діяльності. Оцінювання ефективності інвестиційного проекту

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів зверта¬тися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тен¬денція в останній час знайшла своє закріплення у бага¬тосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська кон¬венція) 1965 p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю виз¬нання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, вклю¬чивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпо¬рації, діяльність яких містить деякі елементи міжнарод¬ної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питан¬ня. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що ма¬ють відношення до цього предмету, але не містять чіт¬ких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 груд¬ня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природни¬ми ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження су¬веренітету прав держав над своїми природними ресур¬сами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, вклю¬чаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встанов¬лення правових гарантій захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, від¬дають перевагу укладенню додаткових угод із відпо¬відними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу ви¬рішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змі¬нюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на між¬народному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-право¬вого регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є пробле¬ма виконання державою рішень міжнародного арбі¬тражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітраж¬них рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рі¬шення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон¬венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по¬в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз¬витку світових господарських відносин. Поняття «ін¬вестиції» визначається, як правило, в національних за¬конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор¬мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра¬вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба¬гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто¬рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до¬пускається відмова від виконання сторонами своїх зо¬бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре¬тензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни¬ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да¬ному випадку національний закон повинен застосовува¬тися замість міжнародного публічного права.