Правове регулювання інвестиційної діяльності. Оцінювання ефективності інвестиційного проекту

І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо¬мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього питання за¬лежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими слова¬ми, сторони самі повинні вказати на свою волю при укла¬денні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p., тобто третій погляд є найбільш прийнятним.

Для вдосконалення міжнародно-правового регулюван¬ня іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і пе¬редбачуваність світових господарських зв'язків. Укладен¬ня дво- та багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій обумовлено дією так званих «інве¬стиційних ризиків». При цьому вони можуть мати харак¬тер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків. Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе захо¬ди міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та багатосторонніх угодах.

У зв'язку із вищезазначеним у міжнародному праві сформувалася доктрина суброгації в сфері інвестиційного регулювання. Її суть полягає в тому, що право вимоги відшкодування шкоди переходить до держави, яка страхує інвестиції свого суб'єкта господарської діяльності в іншій державі. Зазначене право може перейти також до Багато¬стороннього агентства за гарантіями інвестицій згідно із Сеульською конвенцією 1985 p. Важливою перевагою цієї доктрини є і те, що вона дає можливість державі від імені своїх громадян подавати до міжнародного арбітражу по¬зови проти інших держав.

На сьогодні реально існує необхідність реалізації в за¬конодавстві України низки положень, які узгоджувалися б з міжнародно-правовими стандартами з питань захисту права власності іноземних інвесторів. Кроком в цьому на¬прямі повинно стати приєднання України до Вашинг¬тонської конвенції 1965 р. «Про порядок розв'язання ін¬вестиційних спорів між державами та іноземними особа¬ми»' та Сеульської конвенції 1985 р. «Про заснування Ба¬гатостороннього Агентства по гарантіям інвестицій»2, які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного банку реконструкції і розвитку, а також до конвенцій та низки інших міжнародних угод, що регулюють діяльність в області іноземного інвестування.

Організація економічного співробітництва та роз¬витку (ОЕСР) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), зацікавлені в правовому вирішенні проблеми захисту іноземних інвестицій, протягом декількох десятиліть намагалися вирішити дану про¬блему в загальному плані. Так, у 1959 p. був розробле¬ний Проект конвенції про інвестиції за кордоном, відомий як Проект АБС-Шоукросса. Цей Проект пере¬дбачав можливість дипломатичного захисту державою-експортером капіталу своїх інвесторів. В 1967 р. в рам¬ках ОЕСР був підготовлений Проект конвенції щодо захисту іноземної власності, в якому пропонувалося розглядати дипломатичний захист майна та майнових прав іноземних інвесторів як загальноприйнятий прин¬цип міжнародного права.

Проте зазначені проекти не отримали підтримки з бо¬ку держав-імпортерів капіталу, оскільки на їх думку, таке вирішення проблеми захисту іноземних інвестицій є втру¬чанням у внутрішні справи держави, порушенням її суве¬ренітету.Внаслідок вищезазначеного, ОЕСР та МБРР почали вирішувати питання захисту іноземних інвестицій за до¬помогою міжнародних угод. У 1962 p. з'явився розробле¬ний МБРР проект «Багатостороння система страхування інвестицій». У 1963 р. ОЕСР підготувала пропозиції сто¬совно створення міжнародної корпорації по гарантіям інвестицій. Одночасно нею було представлено проект ба¬гатосторонньої міжнародної угоди щодо гарантії та захис¬ту інвестицій. У 1966 р. МБРР підготував проект угоди що¬до міжнародного агентства зі страхування інвестицій. Для того, щоб реалізувати всі ці проекти у Сеульській Кон¬венції 1985 p., необхідно було знайти такі правові норми, які б однаково робили зацікавленими в участі в міжна¬родній конвенції країн-експортерів капіталу та країн-імпортерів капіталу. Зацікавленість останніх стимулювала їх участь у витратах, що стосувалися страхування інозем¬них інвестицій і водночас стримувала ці держави від вжи¬вання заходів репресивного характеру у відношенні до іноземних інвесторів.

Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів. Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція що¬до створення міжнародної системи страхування інозем¬них інвестицій є єдиними чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.

Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення інвестиційних спорів між дер¬жавами та іноземними особами» (далі — Вашінгтонська конвенція) є заснування Міжнародного центру з урегу¬лювання інвестиційних спорів (далі — Центр), до компе¬тенції якого відноситься розгляд інвестиційних спорів. Положення зазначеної конвенції можна поділити на дві групи: норми, що визначають правовий статус Центру як міжнародної організації та норми, що регулюють порядок розгляду інвестиційних спорів.