Початок літературного синтезу храмового дійства
Вперше за всю історію Візантії, починаючи з ІV ст., оформився і став поступово розширюватися з XІІ ст. цикл народомовної літератури. Збагачення ідейного і художнього змісту літератури за рахунок посилення народної фольк-лорної традиції, героїчного епосу найбільш наочно з'являється в епічній поемі про Дігеніса Акріта, створеної на основі циклу народних пісень у X-XІ ст.ст.
На другий період приходиться також і розквіт візантійської естетики. Розвиток естетичної думки в VІІІ-ІX ст.ст. було стимульовано боротьбою на-вколо храмових культових зображень.
Іконопочитателям довелося підсумувати головні християнські концепції образа і на їх основі розробити теорію співвідношення образа й архетипу, на-самперед стосовно до образотворчого мистецтва. Були вивчені функції образа в духовній культурі минулого, здійснений порівняльний аналіз образів символіч-них і міметичних (наслідувальних), - по-новому осмислене відношення образа до слова, поставлено проблему пріоритету живопису в релігійній культурі.
Найбільш повний розвиток одержало в ту епоху антикізіруючий напря-мок естетики, що орієнтувався на античні критерії прекрасного.
Відроджувався інтерес до фізичної (тілесної) красі людини; одержувала нове життя естетика еротизму, що засуджувалась релігійними ригористами; знову користалося особливою увагою світське мистецтво.
Нові імпульси знайшла також теорія символізму, особливо концепція алегорії; стало цінуватися садово-паркове мистецтво; відродження торкнулося і драматичного мистецтва, осмисленню якого присвячувалися спеціальні праці.
У цілому естетична думка у Візантії в VІІІ-XІІ ст.ст. досягла, мабуть, вищої точки свого розвитку, роблячи сильний вплив на художню практику ряду інших країн Європи й Азії.
Кризові явища перехідної епохи у візантійській культурі були особливо затяжними у сфері образотворчого мистецтва VІІ-ІX ст.ст., на долях якого си-льніше, ніж в інших галузях, позначилося іконоборство.
Розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва (іконопису і фрескового живопису) відновилося лише після 843 р., тобто після перемоги іконопочитання.
Особливість нового етапу полягала в тому, що, з одного боку, помітно зріс вплив античної традиції, а, з іншого боку, - все більш стійкі рамки здобував іконографічний канон з його стійкими нормами, яки стосувалися вибору сюже-ту, співвідношення фігур, їх поз, підбора кольорів, розподілу світлотіней та ін.
Цьому канону в наступному будуть суворо слідувати візантійські худо-жники. Створення мальовничого трафарету супроводжувалося посиленням стилізації, покликаної слугувати цілям передачі через зоровий образ не стільки людського лику, скільки укладеної в цьому образі релігійної ідеї.
Досягає в той період нового розквіту мистецтво кольорового мозаїчного зображення. У ІX-XІ ст.ст. реставрувалися і старі пам'ятники. Відновлялися мо-заїки й у храмі св. Софії.
З'явилися нові сюжети, у яких знаходила висвітлення ідея союзу церкви з державою.
У ІX-X ст.ст. істотно збагатився й ускладнився декор рукописів, різно-манітними стали книжкові мініатюри й орнамент. Однак справді новий період у розвитку книжкової мініатюри приходиться на XІ-XІІ ст.ст., коли переживала розквіт константинопольська школа майстрів у цієї галузі мистецтва.
У VІІ-VІІІ ст.ст. у храмовому будівництві Візантії і країн візантійського культурного кола панувала та ж хрестово-купольна композиція, яка виникла в VІ ст. і характеризувалася слабко вираженим зовнішнім декоративним оформ-ленням.
Велике значення декор фасаду придбав у ІX-X ст.ст., коли виник і оде-ржав поширення новий архітектурний стиль. Поява нового стилю була пов'язана з розквітом міст, посиленням суспільної ролі церкви, зміною соціального змісту самої концепції сакральної архітектури в цілому і храмового будівництва зокрема (храм як образ світу).