Початок літературного синтезу храмового дійства

В ОБГРУНТУВАННЯ ЦЕРКОВНОГО ВІРОВЧЕННЯ І ХРАМОВИХ РИТУАЛІВ, САМОБУТНІСТЬ МИХАЙЛА ПСЕЛЛА

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень почалися вже в другій половині VІІ в., хоча найбільш видатні праці в цієї сфері були створені в наступному сторіччі. Характерним у даному зв'язку є той факт, що на загальному тлі занепаду культури в середині VІІ в., за суттю, лише храмова література відчувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти.

Незалежно від того, що Максима Сповідника піддав гонінням сам імпе-ратор Констант ІІ, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам па-нуючого класу; без них була б неможливою поява "Джерела знання" Дамаскина.

Основою богословських побудов Максима є ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого, цілого з його частиною. У сходженні до духов-ного активну роль Максим відводив самій людині, її свободній волі.

Іоанн Дамаскин поставив перед собою і виконав дві основні задачі: він критикував ворогів правовірності (несторіан, маніхєїв, іконоборців) і система-тизував богослов'я як світогляд, як особливу систему ідей про бога, створення світу і людини, визначивши її місце в земному і потойбічному світах.

Компіляція (відповідно до девізу Дамаскина - "не люблю нічого свого") на основі аристотелевської логіки представляла основний метод його роботи. Він використовував і природничо-наукові уяви давніх мислителів, але ретельно відібрав з них, як і з догматів своїх попередників-богословів, лише те, що ні в якому ступені не суперечило канонам всесвітніх храмових соборів.

За своєю суттю, творчість Дамаскина навіть за середньовічними мірками позбавлена оригінальності. Його літературні праці відіграли велику роль в ідейній боротьбі з іконоборством, але не тому, що містили нові доводи на за-хист традиційних уявлень і храмових обрядів, а завдяки усуненню з церковних догматів протиріч, приведенню їх у струнку систему.

Значний крок вперед у розвитку богословської науки, у розробці нових ідей, що стосуються проблем співвідношення духу і матерії, вираження думки і її сприйняття, відносин бога і людини, був зроблений під час запеклих спорів між іконоборцями і іконопочитателями. Але в цілому аж до середини ІX в. фі-лософи, богослови, літератори залишалися в колі традиційних ідей християнст-ва.Ідейна боротьба епохи іконоборства, яка прийняла гостру політичну форму, поширення павліканської єресі викликали очевидну необхідність під-вищення освіченості духівництва і представників вищих прошарків суспільства.

В обстановці загального підйому духовної культури новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії позначився у творчості патріарха Фотія, який зробив більше, ніж хто-небудь інший до нього, для відродження і розвитку наук в імперії.

Фотій зробив нову оцінку і добір наукових і літературних праць попе-редньої епохи і сучасності, грунтуючись при цьому не тільки на церковне віро-вчення і храмові ритуали, але й на розуміннях раціоналізму і практичної користі і намагаючись за допомогою природничо-наукових знань пояснити причини природних явищ.

Підйом раціоналістичної думки в епоху Фотія, що супроводжувався но-вим наростанням інтересу до античності, став ще більш відчутним у XІ-XІІ ст.ст.

Однак, одночасно з цією тенденцією, як це дуже часто бувало у Візантії, розроблялися і поглиблювалися суто містичні богословські теорії, наприклад - ісіхазм.

Мова йде про містика Сімеона Нового Богослова, який розвив тезу про можливість для людини реального єднання з божеством, з'єднання почуттєвого і розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності і "розумної молитви".

Ще в часи Фотія ясно виявилися протиріччя в інтерпретації ідеалістич-них концепцій античності між прихильниками Аристотеля і Платона. Після епохи тривалої переваги, що віддавалася візантійськими теологами вченню Аристотеля, з XІ ст. у розвитку філософської думки намітився поворот до пла-тонізму і неоплатонізму.