Культура Нового часу

Архітектура втрачала тенденції до грандіозних ансамблів за версальським взірцем. Але потяг до розкоші набирав ін¬шої форми. На зміну садибному замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів, невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії, розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані са¬лони і будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об'єму і вну¬трішнього простору, архітектори часто відступали від логіч¬ної ясності і раціонального підпорядкування частин ціло¬му. Невеликі за розмірами кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер'єри готелів роко¬ко вражають безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.

Типовий зразок рококо — інтер'єр готелю Субіз, ство¬рений архітектором Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється грацією форм, невиму¬шеною витонченістю.

У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підда¬ний критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітек¬турі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярно¬му. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненаро¬ком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж пере¬важали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але допов¬нені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїч¬не начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.

У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть пе¬реважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гар¬монія і пропорційність усіх частин архітектурної компо-зиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.

Власні національні шляхи англійська неокласика зна¬ходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене¬ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову¬вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об¬рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону¬ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве¬неції, виразником її духу, був представник пізнього баро¬ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопатри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви¬довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни¬чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек¬тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай¬краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене-ціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприк¬лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим ве¬ликим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фла¬мандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюже¬том стали галантні картини свята — аристократична ком¬панія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонче¬ною грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в пар¬ку", "Скрутне становище").

Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почут¬тя, його наростання, і передано це відчуття кольором чу¬дового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художни¬ка. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").