Культура Нового часу
Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями про¬ти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було впер¬ше опубліковано "Індекс заборонених книг".
На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, шо означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострен¬ня віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну те¬матику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху¬дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.
Альбрехт Дюрер (!471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні пи¬тання образотворчого мистецтва про перспективу та про¬порції. Творчість цього художника пройнята духом свобо¬ди, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конф¬ліктів, нестійкості всього земного. Це виразно прогляда¬ється в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апо¬столи".Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні тра¬диції умовностей та орнаментальності і створити реалі¬стичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетич¬ного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гос¬троти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає у по¬єднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуаль¬них колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики ви¬робляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро-ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Нью¬тона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Ра¬ціоналізм (від лат. гаїіо — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак¬тичний) — чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислен¬ня, яке в свою чергу надає людському існуванню справж¬нього сенсу. "Я мислю — отже, існую" — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розумі здатність істинно осмислити існу¬ючу реальність і не допускав можливості отримання хиб¬них знань унаслідок пізнавальної діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В контексті ра¬ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктив¬ний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіриз¬му закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний ме¬тод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціо¬налістичного світогляду в контексті розвитку експеримен-тального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.
2. У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі — бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. baroko — дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.