Українська культура XIX — початку XX ст
З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Со-леника (1811-1851).
М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність роз¬почав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представ¬ників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Ви¬ступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.
Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.
У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком про¬фесійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо¬ричного й соціального змісту. У 1883 р. київський губер¬натор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи¬ти глибокі українські театральні традиції.
У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори¬ли "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те¬атру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке¬рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча¬стю М. К. Заньковецької".
Одним з найвидатніших діячів українського театру кори¬феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільно¬го буття.
З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько¬вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елео¬нори Дузе та француженки Сари Бернар.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама¬торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.
Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі¬да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.
На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти¬візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу¬тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.
Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роз¬думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь¬кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін.
Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція¬ми Європи.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.
Творчою лабораторією став один з найкращих тогочас¬них театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.