Українська культура XIX — початку XX ст
Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя поверну¬тися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.
Так само поезія великого Тараса "перевернула свідо¬мість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.
У шевченківській моделі культури був закладений вели¬чезний заряд народних морально-етичних і духовних цінно¬стей, який дав можливість українському народові вистоя¬ти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвива¬ється саме як державна нація, послідовно і непохитно утвер¬джує свою соборність у царині духу, культури насамперед.В українській культурі другої половини XIX ст. окрес¬лені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший мож¬на назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошу¬ках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням роз¬витку всіх видів і форм культури, включенням її у загаль¬нослов'янський (і світовий) духовний розвиток.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легаль¬но-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з пер¬ших місць висувається діяльність київської "Громади".
У громадському житті України початку 60-х років відо¬му роль відіграло "хлопоманство", поширене серед сту¬дентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив росій¬ських офіційних властей.
На чільне місце виходить український осередок у Пе¬тербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкува¬лися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Ко¬стомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.
Журнал відстоював право українського народу на віль¬ний культурний розвиток, прагнув представити його куль¬туру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.
Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними захода¬ми російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низ¬ка подібних заборон щодо українських театрів, українсь¬кої дитячої літератури, скасування української преси і т.д.
Українська культура в таких умовах виявляла дивовиж¬ну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем істо¬ричного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шев¬ченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.
2. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, зап¬роваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове учи¬лище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Голов¬ну Віденську школу.