Українська культура XIX — початку XX ст
У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київсько¬го університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення універси¬тету — поширювати російську культуру ...".
Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій мо¬лоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.
У Східній Україні вся система освіти була російсько¬мовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Оде¬са), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізер¬ний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педа¬гогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на вихо¬вання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомов¬ними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти ук¬раїнців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.
За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської куль¬турної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обрано¬го куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі про¬фесора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітово¬му училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопо¬чуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.
В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.
Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкіль¬ництва і виходу у світ цілої серії підручників — переклад¬них та оригінальних, написаних авторами для нижчої і се¬редньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.
Центром національного відродження в Україні був Хар¬ківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором універси¬тету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознав¬стві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформу¬лювалася своєрідна романтично-філософська школа, дослі¬джувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письмен¬ник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність стано¬вить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь ук¬раїнської мови" (1907—1909 рр.).
Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначи¬ли, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.
Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російсь¬кого відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського на¬роду — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.