Загальні засади правового забезпечення культурної сфери в країнах Заходу

Право на вільну творчу діяльність;

Право захисту інтелектуальної власності;

Право на освіту, включаючи мистецьку;

Право вільно займатися культурною діяльністю, включаючи право на вільне пересування митців та їхніх творів.

Таким чином, правове й практичне забезпечення державою міжнародно-визнаних культурних прав має бути нормою для цивілізованої демократичної держави.Якими ж повинні бути сучасні стандарти державної політики у цій галузі, згідно з досвідом розвинених демократичних держав, передусім європейських? Вочевидь, однозначно відповіді (на кшталт того, чи має бути прийнятий окремий закон про культуру, чи якою має бути норма пільгового оподаткування для культурних некомерційних організацій і т. под.) дати неможливо через значний вплив конкретних традицій та нинішніх умов кожної країни.

Однак можна все ж говорити про певні загальні принципи та підходи до правового забезпечення культурної сфери – принаймні, спробу окреслити такі принципи робить згадана вище Д.Мучіка. На її погляд, існує кілька основних джерел формування національного законодавства у сфері культури.

Ці джерела можна об’єднати в кілька груп:

Міжнародні чи регіональні (європейські) законодавчі акти, як-от договори, конвенції, хартії, угоди і т. ін., де держава виступає однією з сторін;

Міжнародні та регіональні документи, які не мають статусу законів, як-от резолюції, рекомендації, плани дій, декларації тощо;

Норми, рекомендації чи принципи, розроблені міжнародними НДО, які не мають обов’язкового характеру, але базуються на кращому міжнародному досвіді у відповідній сфері;

Національні культурні політики інших держав;

Національні правові та культурні традиції і національні конституції.

Проте існуючі документи не враховують всієї різноманітності культурних проблем, з якими стикаються країни світу, особливу у зв’язку з такими новими тенденціями, як глобалізація, вільна світова торгівля тощо.

Країни не зобов’язані включати до свого національного законодавства норми, принципи і кращі практики, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Проте слід пам’ятати, що вони репрезентують набутки, знання і досвід різних країн, вироблені в різних обставинах, підсумовують найуспішніші підходи в різних питаннях.

Слід пам’ятати, що національне законодавство є механізмом впровадження національної культурної політики. Тому нові закони, так само як підзаконні акти повинні відображати цілі, засади, пріоритети національної культурної політики.

Міжнародна спільнота на сьогодні дійшла згоди в тому, що такими аспектами культури, які потребують спільних законодавчих підходів, є:

Захист мистецької творчості через авторське право і пов’язані з ним інструменти;

Охорона культурної спадщини;

Розповсюдження культурних товарів та послуг.