Загальні засади правового забезпечення культурної сфери в країнах Заходу

Під культурними правами у вузькому сенсі розуміють, як правило, права, передбачені "Загальною Декларацією прав людини" ООН (Ст. 27):

"(1) Кожен має право вільно брати участь у культурному житті своєї спільноти, користуватися здобутками мистецтва та науковими досягненнями.

(2) Кожен має право на захист своїх моральних і матеріальних інтересів, які випливають із його авторства наукових, літературних чи мистецьких творів".

Хартія Європейського Союзу формулює ряд прав та свобод людини, включаючи свободу думки, совісті та релігії, свободу висловлення та інформації, свободу мистецтва та науки, і створює умови для культурної, релігійної та мовної різноманітності.

Свобода мистецтв і науки проголошується в Статті 13: "Мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень».

Культурні права набули обов’язкового характеру в статті 15 „Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права”, який вступив в силу 1976 року і декларує, що:

«Держави-учасники цього Пакту визнають право кожної особи на:

а) участь у культурному житті;

б) користування здобутками наукового прогресу і їхніми практичними застосуваннями;

в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що випливають з будь-яких наукових, літературних або мистецьких творів, автором яких є ця особа.

2. Заходи, які повинні прийматися державами-учасниками Пакту, для повного забезпечення цього права, включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і розповсюдження здобутків науки і культури.

3. Держави-учасники Пакту зобов'язуються поважати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Деержави-учасники Пакту визнають корисність заохочення і розвитку міжнародних контактів і співпраці в науковій і культурній сферах».Інші міжнародні документи в царині культурних прав мають декларативний характер, констатуючи принципи і спонукаючи уряди розпочати якісь дії щодо визнання та задоволення різноманітних культурних прав. До таких документів, зокрема, належать:

Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва, прийнята 4 листопада 1966, стаття 1 якої твердить:

„1. Кожна культура має гідність і цінність, які слід поважати і зберігати.

1) Розвиток власної культури є правом і обов’язком кожного народу.

2) Усвоєму багатстві й різноманітності, і взаємному впливі всі культури складають загальну людську спадщину”.

Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982), яка визначає у другому принципі: «Збереження культурної ідентичності сприяє звільненню народів. І навпаки, будь яка форма домінування приводить до заперечення чи порушення цієї ідентичності».

Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001), також прямо стосується питань прав людини і культурної різноманітності.

Все ж нині визнається, що задовільної класифікації культурних прав, а тим більше – їх належної кодифікації поки що не існує.