Загальні засади правового забезпечення культурної сфери в країнах Заходу

У будь-якому суспільстві держава через органи влади приймає закони, втілює політику, збирає податки і розподіляє ресурси. Тому будь-яка державна політика, включаючи культурну, може бути визначена як система законів, регуляторних заходів, конкретних дій та пріоритетів фінансування у певній сфері (галузі), що впроваджується державними органами.

Головним важелем державної політики є законодавство. Отже, не дивно, що дискусії щодо державної політики, як правило, стосуються законів та розподілу ресурсів.

Незалежно від змісту культурної політики та ставлення до культури загалом, органи державної влади та управління мають у своєму розпорядженні визначений набір засобів для формулювання та втілення цієї політики. Фактично, ці засоби є тими загальними інструментами, що їх уряди використовують у будь-якій сфері.

Відомі культурологи Марк Девідсон Шустер і Джон де Моншо свого часу визначили п’ять головних інструментів, які використовуються для впровадження культурної політики:

Майно та управління ним;

Регуляторна діяльність;

Пільги;

Встановлення, розподіл і забезпечення прав власності;

Інформування.

Конкретний добір інструментів, їх різна пріоритетність, можливість їх різноманітного комбінування – всі ці питання тісно пов’язані з різними моделями державної культурної політики. З іншого боку, регуляторна діяльність - це одна з головних функцій урядування, поруч із податковою політикою та фінансуванням.

Взаємини культурної сфери та права в найголовніших рисах можна звести до двох ділянок:

- по-перше, це формування системи правових норм, яка б гарантувала та забезпечувала громадянам сприятливі умови культурного розвитку, тобто - вільне творче самовираження, доступ до культурних надбань, розвій свого творчого потенціалу тощо; іншими словами увесь комплекс так званих культурних прав;

- по-друге, це законодавчо-нормативне забезпечення успішного існування й розвитку усієї культурної інфраструктури - її інституцій, індивідуальних митців та їхніх об'єднань, збереження культурної спадщини тощо.

Зупинімося докладніше на першому з названих напрямків, а саме – так званих культурних правах.

Концепція культурних прав та досвід її реалізації

Поняття культурних прав виникло як продовження й поглиблення загальної концепції прав людини й широко дебатується та пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО.

Хоча культурні права повинні займати центральне місце не лише в культурній політиці, але і в контексті прав людини загалом, донедавна ці права чи не найменше розумілися і розвивалися порівняно з іншими правами, що гарантуються міжнародним правом.

Цей парадокс походить частково з того, що, як правило основна увага приділялася, з одного боку, громадянським та політичним правам, а з іншого – економічним та соціальним правам. Складність визначення поняття «культура» збільшило складність питання культурних прав.