Загальні засади правового забезпечення культурної сфери в країнах Заходу

У доповіді ВККР при ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996) ставилося завдання "створити перелік (іnventory) культурних прав" (навіть розробити "Міжнародний кодекс поведінки в культурній сфері"), однак констатуються великі труднощі в їх законодавчому оформленні.

Втім, на рівні загально-описовому практично сформовано консенсус щодо того, що входить до таких прав. Передусім - це права творчого самовираження та доступу до культурних цінностей, що їх згаданий звіт ВККР визначає таким чином: "...Метою будь-якої культурної політики має стати вивільнення людського духу, що його головним елементом повинна бути подвійна мета: [вільна] творчість та [вільний] доступ, тобто право творців на можливості задумувати, творити, продукувати й поширювати свої твори; та рівне ж право громадськості на якнайширші можливості участі в культурному процесі, духовного збагачення як творами сучасного мистецтва, так і всією культурною спадщиною свого власного та інших народів".

Окрім того, до "інвентаря" культурних прав звичайно включають мовно-культурні права етнічних меншин, малозахищених расових, соціальних, вікових груп (їх часто зводять в узагальнююче поняття захисту культурного різноманіття), специфічні права у сфері мас-медіа (головною проблемою є в цій області поєднання свободи слова із захистом моральних та культурних цінностей) та ін.

Один з прикладів виведення культурних прав на міжнародний рівень - це Європейська культурна конвенція 1954 року, до якої в 1996 році приєдналася й Україна. Цією конвенцією передбачаються зобов'язання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитися з культурним надбанням інших європейських країн (що включає вільне пересування територіями цих країн, вільне вивчення європейських мов та культур, в тому числі - надання можливості громадянам інших європейських країн безперешкодно вивчати культуру, мову, історію України).

У підсумковому документі Міжнародного форуму з культури й розвитку (Оттава, червень 1998) національним урядам пропонується:

"Урядам слід взяти на себе зобов'язання бути провідниками культурного різноманіття, а не уніформізації, й адекватними заходами підтримувати різноманіття культур в їхніх країнах.(...) Культурне різноманіття є фундаментальним правом людини, тому держави повинні забезпечувати його збереження й розвиток".

Розуміння культурних прав як базових прав людини веде до визначення ряду принципів, серед яких найважливішими слід вважати такі:

Кожен має право на задоволення своїх культурних потреб;

Забезпечення культурних прав є обов’язковим для гідності та розвитку людини;

Кожен має право брати участь в культурному житті спільноти;

Кожний народ має право і обов’язок розвивати свою культуру.

Кожен має право брати участь і отримувати вигоди від наукового прогресу.

Кожна країна повинна визнавати та захищати культурне та мовне різноманіття.

На погляд експерта Ради Європи, румунського культуролога Делії Мучіки, нині практично досягнуто консенсусу в тому, що має належати до культурних прав; це, зокрема:

Право зберігати свою культурну ідентичність;

Право належати до певної культурної спільноти;

Право доступу до культурного надбання;

Право захисту наукових досліджень;