Мораль і етнічна культура

Одним із суттєвих елементів культури є її моральна орієнтація, що конкретизується в системі цінностей, принципів, норм даної історичної форми моралі. Через консолідацію всіх своїх елементів ця орієнтація постає у вигляді певної системи, котра відповідає рівневі розвитку суспільства, панівного в ньому типу світогляду. Мораль і визначальний для неї світогляд формують складну й багатозначну систему духовно-практичного, предметно-дійового та ідеального освоєння світу, систему етнічної культури.

Як уже мовилося, «етнос» перекладається з грецької як «народ», проте значення даного терміна істотно відрізняється від поняття «демос», також уживаного древніми. Якщо «демос» — певна соціально-політична частина народу, що протистоїть іншій її частині (бінарні опозиції: демос — аристократія, демос — олігархія), то під етносом звичайно розуміють усю сукупність людей, об'єднаних спільністю мови, походження, традицій, території, психологічного складу і т. д.

До однієї з найхарактерніших рис етнічної культури (це визначення, на наш погляд, точніше, оскільки не всі людські соціально-історичні спільноти розвивалися до рівня нації, багато їх досі перебувають на стадії народності, племені) слід віднести її самобутність, тобто ту сукупність рис духовного й матеріального життя, яке історично склалося й іманентне конкретній людській спільноті. Відмітною рисою даного феномена виступає цілісність — підпорядкування всіх елементів культури (права, моралі, релігії, мистецтва, філософії й багатьох інших) єдиним законам функціонування людських спільнот і їхнього духовного життя. В конкретному етнічному середовищі таке підпорядкування набуває свого власного самобутнього вираження. Для специфічної структури етнічної культури характерний особливий тип супідрядності її елементів: висунення якихось із них на перший план або, навпаки, невисокий їхній статус у межах системи (наприклад, гіпертрофована роль релігії в ряді культур арабо-мусульманського регіону або традицій у країнах тропічно-африканського регіону).

Диференціація між різними етнічними культурами може відбуватися й на основі надзвичайно суттєвих формаційних розходжень, і на рівні розходжень локальних історичних типів культури. Так, країнам, котрі належать до однієї й тієї ж самої суспільної формації, притаманний значний спектр розходжень і в сфері матеріального виробництва (особливо в доіндустріальних формаціях), і в політичній організації, і в сфері духовного життя.

Навіть побіжний погляд на реалії тих суспільств, які традиційно відносять до рабовласницької формації (Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Китай, Стародавня Індія), дає уявлення про різноманітність усіх сторін їхнього буття. Причому це диференційованість настільки вражаюча, що викликає у деяких істориків прагнення до перегляду сталих класифікаційних принципів. Проте це не стільки викликане необхідністю, скільки пов'язане з труднощами поєднання історичного й логічного підходів у дослідженні конкретного суспільства.

Яскравим прикладом є широко відома й не завершена досі дискусія про так званий «азіатський спосіб виробництва». Не вдаючися в деталі цієї дискусії, а також у питання конкретної взаємодії історичного й логічного в спе-ціальнонауковому дослідженні (що вимагає серйозного самостійного аналізу), хотілося б виокремити два підходи до вивчення культури: формаційний, коли йдеться про культуру рабовласницьку, феодальну, буржуазну і т. д., й локально-історичний, коли мовиться про культуру давньоєгипетську, давньогрецьку, візантійську, середньовічно-арабську і т. п.

Формаційний підхід зосереджує увагу на загальноста-діальних, універсальних показниках розвитку культури, які залежать від соціально-економічної зрілості суспільства та безвідносні до його історично-унікальної визначеності, окремості, варіативності прояву загальної закономірності. Локально-історичний підхід вичленяє конкретно дане, особливе, неповторне як спосіб утілення в реальному бутті логічно-універсального. В цьому контексті спонукою є точка зору відомого дослідника культури Е. С. Маркаряна: «Поняття «суспільно-економічна формація» й «етнос» відображують два різних плани розгляду суспільного життя людей і абстрагування притаманних йому якісно відмінних історичних зв'язків.

У першому випадку предметом дослідження виступають загальні інваріантні властивості, зумовлені зміною способів матеріального виробництва. В другому випадку як об'єкт дослідження беруться конкретні одиниці історичного процесу» '.Кожну конкретну одиницю історичного процесу, що постає в усьому багатстві своїх визначень, в усій своїй самобутності й специфічності проявів загального, доцільно розглядати як етнічну культуру, котра вносить елемент своєрідності майже в усі свої компоненти і, зокрема, в світогляд, що виступає головним компонентом у духовній культурі, її ядром. Тут під світоглядом мається на увазі похідний, структуротворчий принцип духовності, що пронизує всю культуру й визначає в ній міру її розвитку та консервації, річище її внутрішнього самовираження та поширення назовні.