Культурна мотивація політико-соціальних змін у світі на початку XX століття
Характерною ознакою першої половини XX століття було зародження в країнах Європи тоталітарних режимів. Першим на світ Божий з'явився радянський тоталітаризм, випещений руками марксистів-ленінців. Слідуючим був іта¬лійський фашизм. Для Муссоліні, як через 11 років для Гіт-лера, вже легко можна було знайти аналогію з радянським зразком. Поява у перманентно відсталій від усього євроамериканського світу Росії тоталітарного режиму не була чи¬мось незвичайним.Кращі з попередніх російських правителів мали деякі не¬доліки. Так, Іван Грозний і Петро 1-й були синовбивцями, Катерина ІІ-га — мужовбивцею, Олександр 1-й — батьковбивцею. Влада розчиняє в собі, підкоряє політичних діячів. Більшість з них зобов'язана своїм піднесенням монархічній або диктаторській сваволі. На початку століття вважалось, що політична влада, як і мораль, безперервно вдосконалю¬ється. Проте з часом виявилось, що явища залежать від гост¬роти соціальних конфліктів. Чим гострішим стають соціаль¬ні конфлікти, тим жорстокішою стає політична влада.
Здіймався вихор шаленої суміші проголошуваних прав та небувалого приниження особистості. Здійнялась курява з пошматованих понять про власність, мерехтіли тіні зне¬цінених людських життів, зглумлені образи спотворених христосів та богородиць, заклики до братерства та ненави¬сті (В. Вересаев). Таким було становище в Росії, а потім і в Радянському Союзі, особливо в перші роки зміцнення но¬вої держави.
Та все ж гідним подиву здається поява в цивілізованих країнах з представницькими системами таких політиків як Муссоліні чи Птлер. Ліберально-демократична свідомість європейця початку XX століття проявила свою повну без¬порадність перед загадкою фашизму. Адже обидва ці полі¬тики були представниками дрібної буржуазії, яка в той час була нездатна ні на самостійні політичні програми, ні на во¬льових керівників. Може, правий був Платон, коли ствер¬джував, що демократія погана тому, що легко перероджу¬ється в тиранію.
Муссоліні і Гітлер, на відміну від Сталіна, почали свою боротьбу в умовах демократії. Вони були такими ж блиску¬чими ораторами, як і більшовики на початку завоювання влади. Проте ораторський хист не відносився до найкращих якостей Сталіна. Якщо Муссоліні і Гітлер самі говорили про свою геніальність в публічних виступах, то Сталін приму¬шував про це говорити інших. До того ж ця трійця вважала всіх без винятку людей поганими і зіпсованими і вміло гра¬ла на цих якостях.
Аналог соціал-більшовизму незабаром проявився в соці¬алізмі фашистського типу Б. Муссоліні. Останній за своєю природою був етатичним, авторитарним, імперіалістичним. Ріст впливу фашистської, а потім націонал-соціалістичної ідеології пояснюється багатьма причинами, але витоки її за¬кладені в культі В.Леніна. Саме він винайшов тоталітарні ме¬тоди, якими скористався фашизм і націонал-соціалізм. Всіх тих, хто був з ним не згодним, знищували або висилали за кордон. Так, радянській владі восени 1922 року прийшлося зафрахтувати цілих два пароплави («Прусія» і «Бургомістр Хаген»), щоб вивезти з Росії тільки ту частину інтелігенції, проти якої не можна було застосувати репресії через те, що вона користувалася всеєвропейським визнанням. Отже, Ленін вважав, що у однієї партії може бути тільки один вождь і тільки одна ідеологія. Це безкінечно далеко від ідей лагідності, милосердя, євангельських загальнолюдських норм — «правил з техніки безпеки» людського суспільства. «Сповідувати» цю єдину ідеологію повинен один народ.
Позитивне знання було витіснено ідеологами безкласо¬вого суспільства, братства народів, інтернаціоналізму, со¬ціалістичного змісту, втіленого в національну форму.
Звідціля неминуче винаходиться «нова історична спіль¬ність людей», яка зразу ж оголошується «передовим заго¬ном всього прогресивного людства». Таким був стан справ в Радянському Союзі.
А в Німеччині — це «вища раса», яка має перед собою завжди одну мету. В тоталітарній державі фактично немає суспільства у загальноприйнятому розумінні цього слова. Людське суспільство базується на природному вільному зма¬ганні людей, а в тоталітарній державі це неможливо. А мож¬лива в ньому тільки ненависть до інакомислячих, які роз¬глядаються або як пережиток, або як об'єкт термінового перевиховання.
Неймовірними здаються подібності в долях Радянсько¬го Союзу і Німеччини, а також їх вождів — Сталіна і Гітлера. У двадцятих роках обидві країни однаковою мірою по¬значені хаосом. У тридцятих — в обох країнах правила дик¬татура особистої влади. Сталін пив за здоров'я свого друга Гітлера, а той своєю чергою вихваляв Сталіна. При цьому обоє вождів не були місцевими. Грузин Джугашвілі завою¬вав Москву, австрієць Шікльгрубер підкорив собі Німеч¬чину. За збігом обставин прізвища обох диктаторів склада¬ються з десятьох фонем, псевдоніми — з шістьох, власні імена — з п'ятьох, в іменах і прізвищах однакова кількість звуків і голосних.
Німеччина надавала масштабну допомогу Радянському Союзу обладнанням і станками, а навзамін отримувала еше¬лони з пшеницею і сільськогосподарськими продуктами. Російські робітники навчались у Німеччині, а німецькі фа¬хівці надавали допомогу радянським колегам просто на за¬водах в СРСР, постачали техніку, потаємно лестили одні од¬ним. Це відбувалося внизу. А нагорі Сталін з Гітлером поді¬лили між собою Європу. Зрештою справа зайшла так дале¬ко, що Сталін і Гітлер взаємно обмінювались тими, кого на¬зивали зрадниками батьківщини. Цілі держави перетвори¬лися «в комбінації казарми і шкуродерні» (М. Бухарін).Ліберальна Європа в цей час мріяла про створення по¬ясу держав між Балтикою і Адріатикою, що повинні були стати бар'єром проти німецької експансії на Схід і одноча¬сно проти експансії революційних сил зі Сходу. Автором цього проекту був президент Чехословаччини Т. Масарик.