Культура XIX століття

Цікаві зміни відбуваються в цей період у сфері моралі. Відомо, що новий час протиставив середньовічній моралі і рицарській етиці ідеал людини, що всім зобов'язана не успадкованим привілеям, а самій собі, своїй праці, особистим заслугам; людини, що прагне до земного благополуччя, а не до кращого місця в «світі іншому», і вимірює чесноту не самозреченням, а користю. Кожний може бути щасливим в цьому світі, якщо буде доброчесним, а чеснота залежить від збагачення, тому що останнє дає незалежність. Зразком класичної буржуазної моралі можуть служити вислови американського політичного діяча Бенджаміна Франкліна (1706-1790): «Порожньому мішку нелегко стояти прямо», «Ощадливість і труд — до багатства ведуть», «Хто ретельно віддає борги, є хазяїном чужих гаманців», «Час — гроші» тощо.

Відомо, що поширення буржуазної моралі цього типу супроводжувало розвиток певних протестантських сект — кальвіністів — у ряді країн Західної Європи, пієтистів — у Німеччині, пуритан і методистів — у США. Роль релігійного фактора у формуванні культури буржуазного суспільства прекрасно представлена в роботі німецького соціолога Макса Вебера (1864-1920) «Протестантська етика і дух капіталізму», який показав, що мораль протестантизму стає все більш утилітарною: так, обов'язок відтепер полягає в збагаченні, збільшенні капіталу; порядність — у кредитоспроможності; чеснота — в ощадливості, що граничить з аскетизмом; сенс життя — у безустанній завзятій праці.У XIX ст. дані цінності зберігають свою привабливість у буржуазному середовищі. Поряд з цим буржуазна активність знаходить інші форми. З'являється новий буржуа, що на відміну від старого — ощадливого і поміркованого, який не вітав технічні нововведення, турбувався про якість товару і засуджував заманювання клієнта рекламою і більш низькими цінами, — маніакально поглиненого підприємством і прибутками, мало заклопотаного якістю виробленого товару. Ощадливість і поміркованість перестали цінуватися, найчастіше буржуа живе в розкоші. У жорстокій конкуренції для нього всі засоби гарні — від реклами до прямої підробки. Чи означає це зникнення традиційних буржуазних чеснот? Ні, але вони якби об'єктивуються і з окремої людини переносяться на підприємство. Тепер фірма повинна стати втіленням цих цінностей — бути солідною, кредитоспроможною і т.д.

Певні зміни відбулися і в етикеті, що став не тільки більш демократичним, але і більш прагматичним, утилітарним. Ще якобінці намагалися переглянути етикетні норми. Так, вони пропонували звертатися до кожного громадянина не на «ви», а на «ти», і знімати головний убір лише при публічних виступах. Однак норми поведінки перемігшого, правлячого класу впроваджують етикетні форми регуляції дистанції між вільними партнерами купівлі-продажу. Той факт, що продавець товару цілком залежить від покупця (поки він не купив товар), а не навпаки, знаходить висвітлення в необхідності односпрямованого дотримання цих норм на ринку товарів. Комерційна установка пронизує етикет і в контактах рівних партнерів, коли увага виявляється лише тим, хто може принести користь. В наявності, таким чином, інструментальне, утилітарне використання людини за посередництвом етикету.

Товарно-грошові відносини сприяють «обмирщенню» мистецтва, в якому наочніше всього виявляється характерне для Нового часу «розчаклування світу». Американський соціолог Пітірім Сорокін (1889-1968) у своїй книзі «Соціальна і культурна динаміка» показав неухильне зниження частки релігійного і збільшення частки світського мистецтва в Новий час. Світське мистецтво утверджує головну роль людини, особистісного початку, демонструє інтерес до оточуючого людину світу — в всіх його проявах — від побутових до героїчних. В образотворчому мистецтві це знаходить пряме вираження в розвитку портрету і пейзажу, а також побутового і історичного жанрів (так, з XVII по XIX ст. частка пейзажу зросла з 3 до 15%; портрету — з 18 до 19; жанрового живопису — з 15 до 36%).

Характерною рисою мистецтва XIX ст. є відсутність єдиної естетичної домінанти — видової, родової, жанрової. У XIX ст. складається, а в XX стає визначальним новий, «децентралізований» тип художньої культури. Останнє велике цілісне утворення — романтизм — починає героїчну, але безуспішну спробу подолання розірваності культури через «динамічний синтез мистецтв». Відтепер розвиток мистецтва характеризується асинхронністю, розмаїтістю стилів, боротьбою протилежних напрямків. Відбувається своєрідна «передислокація» видових і жанрових форм художнього освоєння дійсності. Одні відсуваються на задній план — як, наприклад, архітектура, що не зуміла вирішити дилеми «краса — користь», інші висуваються на авансцену: у романтизмі — поезія і музика, у реалізмі — соціальний роман, і т.д. Це стосується і принципово нових способів художньої творчості, породжених розвитком техніки — фотографії, кіно, реклами і т.д., що сприяють подальшому «обмирщенню» мистецтва в силу більшої схильності до комерціалізації і утилітаризму, ніж традиційні види.

Мистецтво перетерплює істотні зміни в інституціональному аспекті. Хоча вже в XVII ст. відбувається усвідомлення специфіки художньої діяльності, тільки в XIX ст. складається її класична модель у вигляді системи інститутів художньої культури.

У світ художньої діяльності поряд із професійною творчістю входить фольклор, що починаючи з романтизму функціонує за правилами високої культури (фольклорні тексти кладуться в основу літературних, музичних і інших творів), а також прикладне мистецтво і художня промисловість. Союз художньої культури і фабричного виробництва, позначений XIX ст., не був безпечний. Він привів до стандартизації предметного світу людини, зниженню естетичної цінності побутової речі, а масове тиражування творів мистецтва — при всій його значимості для підвищення загальноосвітнього рівня населення, поставило мистецтво на потік, позбавило його таємниці. Не випадково саме в XIX столітті зародилися «індустрія словесності», «індустрія видовищ» і т.п. — складові масової культури XX ст.В таких умовах все більш значимою ставала роль високого мистецтва, і воно наполегливо претендувало на заняття ключових позицій в духовній культурі. В обстановці постійних революційних потрясінь, у цьому нескінченному історичному хаосі найважливішою духовною проблемою стала не проблема освоєння дійсності, а вираження відношення до неї людини. І тут роль мистецтва важко переоцінити. До того ж найчастіше лише одне воно і могло бути легальним рупором суспільних настроїв. Мистецтво почало перетворюватися у своєрідну мову філософії, що відійшла від універсальних раціоналістичних побудов і занурилася в сферу суб'єктивного досвіду. Мистецтво перетворилося в головну сферу вираження моральних шукань і переживань. Відповідно зросла самооцінка мистецтва як креативної сили культури. Воно взяло на себе роль судді над суспільством, вперше протиставило себе йому, і, відгородившись від нього, наприкінці століття санкціонувало свою самоцінність (естетизм, теорії «мистецтва для мистецтва»).