Культура XIX століття
Так, у революційні роки і перше десятиліття сторіччя, коли конфлікт ідеалу і дійсності ще не позначився і не був в достатньому ступені усвідомлений, панував класицизм, з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості. Гостре неприйняття реакції, що наступила після революції, породило романтичний бунт молодого покоління. Романтизм — це вже не просто стиль, подібний до класицизму або барокко, це загальнокультурний рух, історико-культурний тип, що охоплює найрізноманітніші явища — від філософії і політичної економії — до моди на зачіски і костюми. Але всіх їх поєднує одне: конфлікт з дійсністю, що відкидалася з позицій вищого ідеалу.
Зв'язаний коренями з романтизмом реалізм здобуває соціально-критичну форму і в 40-і рр. XIX ст. стає впливовою течією. Реалізм, що прагне до відображення «типових характерів в типових обставинах», виходить з самої дійсності, хоча і піддає її критиці, і в ній же намагається знайти тенденції наближення до ідеалу.
В другій половині XIX ст. критична спрямованість знаходить інші форми вираження, а саме: умовне і незацікавлене відношення до дійсності, переоцінка цінностей, ідеалів, що все більше концентруються в сфері мистецтва. Це характерно для культури декадансу.
Поряд з критичною течією, що поєднує всі перераховані вище формоутворення, існувала й інші, буржуазно-апологетичні, що виражали ідеали і цінності буржуазного способу життя, орієнтоване на споживацтво, на культурні досягнення капіталізму. У його основі — переконаність в тому, що навколишня дійсність і є тою, котра максимально відповідає ідеалові як втіленню розумності, доцільності, зручності і краси. Цей напрямок охоплювало так зване «салонне» мистецтво, добропорядний побутовий реалізм, офіційне мистецтво, що спирається на державну підтримку, «індустрію видовищ» тощо.
Придивимося до дійсності XIX ст.: чи все в ній було таким поганим, як стверджували романтики, а пізніше — представники культури декадансу? І чи такою вже була вона гарною, як вважали її апологети?
Почнемо з економіки. Капіталізм вступив у фазу зрілості, що припускало відповідний технічний базис у вигляді машинного виробництва, кардинальні перетворення характеру і змісту праці, що відповідають змінам в невиробничій сфері, суспільній свідомості. Машинний переворот, зробивши заміну мануфактури — фабрикою, ручної праці — машинною, забезпечив безпрецедентний ріст продуктивної сили суспільної праці; привів до утворення класу найманих робітників-пролетарів. Як писав нідерландський культуролог Йохан Хейзінга (1872-1945): «Праця і виробництво стають ідеалом, а незабаром і ідолом, Європа одягає робочий одяг!» Але вони ж зводять до мінімуму гуманістичний фактор в праці, посилюючи відчуження предмета, продукту, процесу праці від працівника. Дегуманізоване матеріальне виробництво, засноване на принципах корисливості і чистогану, виявилося конфронтуючим світові ідеалів і цінностей, що могли бути реалізовані тільки в протилежної виробництву сфері — сфері духу. У цьому — джерело роздвоєння дійсності на «належне» і «суще», «ідеальне» і «реальне», царство ідеальних сутностей, вимислу, — і прози життя, спроби подолання якого наповняють всю культуру XIX ст.Крім того, капіталізм, усунувши всяку особисту або локальну залежність індивідів, виробив «загальний суспільний зв'язок», втілений в речах, товарах і т.д., тобто всебічну взаємну залежність індивідів в процесі обміну діяльністю і її результатами. Цей зв'язок виявляється якби самостійно пануючою силою і в суспільній свідомості може одержати обриси «світової ідеї», розуму, що діє на світ за своїм законами, а може набувати форми долі, «світової волі», ірраціональних містичних сил. В свою чергу, становище особисто і локально незалежних індивідів породжує ілюзію абсолютної свободи ізольованого одинака в «атомарному суспільстві», посилює суб'єктивно-індивідуалістичні тенденції у філософії, мистецтві.
Акцент на автономію і свободу індивіда, його самоцінність, ініціативу, самореалізацію був органічною частиною нової ідейно-психологічної орієнтації, у формування якої істотний внесок зробив лібералізм — провідне політичне формоутворення XIX ст. Хоча вже з XVIII ст. лібералізм відігравав вирішальну роль в розробці принципів демократії, а американська і французька революція продемонстрували принципову можливість їхнього здійснення, тільки XIX вік провів їх в життя, у практиці державного будівництва, у діяльності ліберальних партій. На зміну феодально-абсолютистським режимам прийшли різні форми конституційних монархій і парламентських республік. Складання буржуазної державності супроводжувалося утворенням політичних партій, формуванням багатопартійної системи, подальшою розробкою ліберальних принципів. Деякі з них осягла цікава доля. Так, висунута лібералами в боротьбі з феодалізмом ідея революції була благополучно забута ними в XIX ст., але її підхопили інші соціальні сили, —радикальні демократи, бланкісти, комуністи і т.д. Спираючись на досвід якобінства, марксизм як центральну ланку своєї доктрини і безпосередньої практичної задачі висунув ідею насильницької зміни світу і встановлення в результаті революції диктатури пролетаріату.
Здавалося б, ліберальна ідеологія виробила дієві механізми, що обмежують сферу впливу «природного права» — права сили. В політиці — це принцип поділу влади — законодавчої, виконавчої і судової; визнання рівності в правах і свободах, необхідності контролю громадськості за їхнім дотриманням, вільних виборів всіх інститутів влади, і т.д. В економіці — захист права приватної власності, вільного підприємництва, ринку і конкуренції, ідеї невтручання держави в економіку тощо. У соціальній сфері — принцип «рівності можливостей», при повному неприйнятті дослівного трактування рівності, відстоювання самоцінності індивіда і його особистої відповідальності за прийняті рішення. Але «право сили» пробиває собі дорогу в інших формах; конкуренцію побиває монополія, демократія вироджується в олігархію, в тріумф плутократії, що використовує різні способи доказу власної сили — від громадської думки до «прямої дії». Та і самі демократичні держави, що сповідають ліберальний символ віри, ведуть завойовницькі війни, здійснюють колоніальні загарбання, придушують робітничий рух, обмежують діяльність опозиції, тобто виступають з позиції сили. Таким чином, і конкуренція, що вироджується в монополію, і політика, що приводить до воєн, і особистість, затиснута в лещата громадської думки, — вся соціальна практика XIX ст. показує тупики природно-правової теорії з її опорою на принцип сили і нездатність лібералізму знайти з них вихід в рамках колишньої доктрини.