Культура України початку ХХ ст
В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «Подарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злободенного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції українського народу.
Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871-1913), яку на рубежі XIX-XX ст. Франко вітав: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». В дні революції 1905-07 рр. музу великої української письменниці, за її власним висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії.
А. Ю. Тесленко (1882-1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С. В. Васильченко (1879-1932).
Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В. С. Стефаник (1871-1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та Іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.
Близькими за змістом до творів Стефаника були оповідання Марка Черемшини (1874-1927), присвячені злиденному життю гуцульського селянства, та Л. С. Мартовича (1871-1916), який розкрив процеси соціального розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О. Ю. Кобилянської (1863-1942) «Земля». З надзвичайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.Чільне місце в українській літературі початку XX ст. займала тематика, пов'язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася ,грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну поведінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905-07 рр. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сатири в прозі і поезії.
Цілу галерею типових образів представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.
М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О. С. Маковей (1867-1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських властей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича — «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М. В. Гоголя.
Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шевченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях піддала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Кониського та інших авторів, у яких пропагувалася консервативна культурницька теорія «малих діл».