Культура України початку ХХ ст
І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. Заболотний (1866-1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М.Ф. Гамалія (1859-—1949), В. К. Високович (1854-1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років (1898-1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім'я.
З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857-1930) і В. І. Липський (1863-1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру» а також регіону Середньої Азії.
Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872-1920). Працюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв'язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов'язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861-1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення.З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881-1920) і С. І. Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887-1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913-1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова».
Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. Гризодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883-1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889-1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912-1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868-1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.
Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шефавіації» Російської імперії — великий князь Олександр Михайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма показниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержавства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.
Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шаблен-ка (1872-1930).
Свої перші вірші він надіслав на суд О. М. Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю. художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905-1907 рр. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 р.), що закінчувався таким революційним закликом: