Культура України початку ХХ ст
На революційно-демократичних засадах ґрунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878-1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетичних творів. Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційне настроєних мас:
Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.
М. Ф. Чернявський (1868-1946), оспівуючи червоні прапори як символи визволення мас від гноблення та експлуатації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:
Червоний прапор звивсь над нами... Святий той прапор бережіть І мозолистими руками Вгорі, у всіх над головами, Той прапор високо держіть. — То — символ волі. Не скаляйте Його насильством. Не спляміть Злобою темною...
Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.
Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкрити активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхідність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.
На противагу декаденствуючим українським літераторам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «неестетичною» і не може бути предметом зображення в художній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капіталу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в українській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.
Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880-1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. В його численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напередодні і в період революції 1905-07 рр., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. А після поразки революції твори Винниченка (романи, повісті, п'єси — «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістичною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилежну оцінку згаданим творам давали представники демократичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).
Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864-1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.