Історична динаміка функцій мистецтва

Називаються в літературі також функції прогностична, тобто завбачувальна, комунікативна – як засіб спілкування, компенсаторна, що. означає заміщення або доповнення життєвого досвіду, мнемоністична – мистецтво як пам'ять, культуротворча, оскільки мистецтво здатне не лише утворювати духовні цінності, а й давати їм форми життя в кожну нову епоху, повчальна і виховна. Реальними вони є настільки, наскільки мистецтво здатне протягом усієї своєї історії бути засобом морального, культурно-ідеологічного впливу, доповнюючи собою найважливіші принципи світорозуміння в утвердженні ідеалу життя. Що стосується повчальної функції мистецтва, то тут слід зауважити, що вона хоч і викликає певну іронію деяких теоретиків, та все ж кращими своїми аспектами приваблює і дотепер залишається популярною. Відомий італійський філософ Бенедетто Кроче рішуче заперечував проти того, щоб мистецтво мало певну виховну самоціль. Він вважав, що воно виховує остільки, оскільки є мистецтвом, а не тому, що воно–«виховне мистецтво». Думка, на наш погляд, справедлива лише частково. Так, мистецтво й справді виховує не тому, що воно пройняте дидактикою, а тому, що саме по собі є художньою вартістю. Однак цього ще недостатньо. Мистецтво здатне і на негативний вплив, навіть обман. Саме цю точку зору, яка, напевно, не зовсім узгоджується із судженням Б. Кроче, висловив свого часу Бернард Шоу. Він вважав, що мистецтво, будучи здатним пізнавати істину, в той же час спроможне на обман. Натхнення художника може бути, як він висловлюється, «не лише божественним, але й сатанинським», і одна з величезних небезпек нинішнього віку полягає, на його думку, у використанні мистецтва для обману. Ця проблема заслуговує серйозного вивчення, оскільки в сучасній агресивній бездуховності мистецтва спостерігаються випадки не лише містифікацій, а й втрати освяченої віками міри дозволеного, знецінення краси людських відносин.

Повчальність у мистецтві – це ще не доказ ознак його художньої недостатності. Мігель де Сервантес у часі між першою і другою частинами написання свого геніального роману «Дон Кіхот» створив літературні шедеври під назвою «Повчальні новели». Одна з них має назву «Ліценціат Відрієра» і настільки повчальна у своєму алегоризмі про пригоди неординарного розуму, що її трагедійно-комедійний зміст не втратив своєї актуальності й понині.

Що ж до ігрової функції мистецтва, то її не слід перебільшувати, але не можна й заперечувати. Воно й справді, у будь-якому виді мистецтва присутній елемент гри, тобто у конкретному творі має місце умовність або удаваність, досконалість форми, своєрідність метафор, порівнянь, асоціацій, здатних викликати захоплення винахідливістю і дотепністю майстра, а відтак включати гру почуттів, інтелекту, уяви і здогадки. До речі, неодмінною умовою гри у мистецтві залишається також позаутилітар-ний зміст твору. І тоді загальна атмосфера святковості, творчого піднесення, сама дія гри здатні принести людям радість і розрядку.Всебічно досліджуючи цю проблему, один з авторитетних дослідників її Йохан Хейзінга включає до цього контексту розгляд усіх видів мистецтва, які, на його думку, всі без винятку, до того ж кожен властивими йому специфічними засобами досягає ефекту гри. Очевидно, слід вважати, що це також один з парадоксів у мистецтві:

наскільки досконалою, талановитою є праця митця в досягненні кінцевої мети – майстерності зображення людських драм, щастя, показу загадкової безкінечності, філософії сенсу життя, настільки мистецтво не поступається перед можливістю приносити людині щасливі моменти гри і свободи, реальності духу в самій же надре-альності, відторгненості від повсякдення буття. В кожному окремому випадку (чи то музика, танок, архітектура, образотворче чи словесне мистецтво) Й. Хейзінга розглядає саме виявлення гри у мистецтві як неодмінного його моменту. Не є винятком і поетичне формотворення: метричне або ритмічне підрозділення тексту, який промовляють або співають, точне використання рими і асонансу, маскування смислу, мистецька побудова фрази. «І той,– пише Й. Хейзінга,–хто услід за Полем Валері називає поезію грою, в якій грають словами і мовою, не вдається до метафори, а схоплює найглибший смисл самого слова «поезія» м.

В поезії і драмі, у трагедії і комедії – гра, але вона настільки ж серйозна, наскільки можна говорити про концептуальне бачення цілого світу в комедіях Арістофа-на, епопеї Сервантеса, в «сміхові крізь... сльози» М. Гоголя. А взагалі, мистецтво звернене здебільшого не до гри як такої, але вона неодмінно присутня і набирає естетичної (художньої) самовартості заради активізації інтелекту і почуття.

Список використаної літератури:

1.Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

2.Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.

3.Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.