Історична динаміка функцій мистецтва

Знання про світ і людину, здобуті через мистецтво, покликані сприяти гармонізації соціального прогресу і моральному вдосконаленню- В цьому вбачали гуманістичну, соціально-перетворювальну функцію мистецтва ті видатні художники-мислителі, хто прагнув визначитися в самій сутності мистецтва. В кінцевому підсумку людство має унікальні пам'ятки світової естетичної думки, в яких викладено концепцію розуміння сутності і призначення мистецтва. До таких належать, наприклад, трактати про живопис і поезію давньосхідних майстрів, а також «Послання до Пісонів» Горація – літературно-естетична пам'ятка епохи еллінізму, а в пізніший період – низка праць з теоретичної спадщини Леонардо да Вінчі, В. Гете, М. Чернищевського, І. Франка, Л. Українки.

Твору ні про що немає. В ньому є відповідний сюжет. думка, позначений час, місце дії, в ньому виражені світогляд і світосприймання митця. Все це означає, шо у будь-якому випадку твір мистецтва несе в собі пізнавальний момент. Отже, світ пізнається особливим чином – через суб'єктивне його сприйняття, переживання і культурно-естетичний досвід митця. Проте пізнання не є щось нероздільне – в ньому багато різних аспектів не лише за об'єктами інтересу мистецького пошуку, а й за відповідним пізнавальним потенціалом змісту, культурно-історичним контекстом. Мистецтво пізнає світ, вдивляючись в нього, корегуючи знання за допомогою типізування, збільшення чи зменшення рис, але у будь-якому випадку пізнається і відображається не самий ізольований предмет, а відношення до нього, що й утворює новий, духовно-естетичний світ.У мистецтві виражає, пізнає і самоусвідомлює себе суспільство, а навколо цієї фундаментальної мети можуть інтегруватися інші функції – естетична, передбачуваль-на, компенсаторна тощо. Але пізнання в мистецтві є особливими. Вони передбачають критичний погляд на події, оцінку, співпереживання, знання природи загального й цікавого для людини в контексті минулого і сучасного досвіду людства. В теорії мистецтва багато зустрічаємо нагадувань про те, що художникові вдається проникати в глибинність людської душі, пізнати сутність явищ тією мірою і в такий спосіб, який є доступним тільки йому як символові виражальної неповторності мистецтва. Асоціативність і цілісність бачення процесів і картин, спонукання до саморозкриття того, що сховане за зовнішньою випадковістю речей, генералізація найбільш суттєвого – усе це уподібнює мистецтво з найпроникливішими засобами пізнання. «Мистецтво – це телескоп»,– образно висловився Л. Толстой.

Кожен з видів мистецтва пізнає світ і історію лише з властивою йому (архітектура, музика, театр, література) художньо-мовною здатністю і способом вираження часу. Щоправда, література в цьому відношенні традиційно виділялась як найбільш незалежний щодо своїх пізнавальних, концептуально-аналітичних можливостей вид мистецтва. Література – своєрідне літописання подій, характерів, психології та звичаїв епохи. Воно властиве тією чи іншою мірою всім видам мистецтва і має своєрідний характер. Літописання – не самоціль. У кінцевому підсумку залишається і пізнається картина істинності або неістин-ності відтвореного залежно від того, наскільки воно позначене талантом і щирістю почуттів, наскільки переконує.

Може бути крайня суб'єктивність чи, наприклад, невиправданий гіперболізм, названий в еліністичній риториці парентирсом, тобто фальшивим пафосом 21. Та навіть у такому випадку пізнавальний момент не втрачається.

Оноре де Бальзак називав літературу «виразником суспільства», вкладаючи у цю фразу розуміння сутності і функції мистецтва як засобу відображення морального стану суспільства, спрямування його поступу. Своєю титанічною працею в дослідженні суспільства з усіма його людськими типами і механізмами письменник прагнув осягнути особливості і невичерпні можливості того інструменту людського мислення, яким є мистецтво. Хоч звернене воно до конкретного факту в конкретних обставинах, проте піднімається як пізнавальний феномен до загальнолюдських філософських узагальнень. «Коли окремі твори,– писав Бальзак,– якої-небудь нації утворюють дзеркало, де ця нація відбивається цілком, то великим поетам дано виразити думку народів, серед яких вони жили, одне слово, бути епохою, втіленою у людині... Гомер – блискуча грань, у якій відбито всі промені прекрасних часів Греції». В «Енеїді» Вергілія, за словами Бальзака, весь вік Августа; трагедії Расіна – це вік Людовика XIV, а «Шекспір, Данте, Гете, Мільтон, нарешті всі геніальні люди – це історичні пам'ятники, овіяні красою життя своєї епохи». У «Людській комедії», осмислюючи історію звичаїв найдетальнішим чином, складаючи «опис пороків і чеснот» (визначення самого Бальзака), збираючи найяскравіші випадки прояву пристрастей, зображуючи характери і створюючи типи поєднанням окремих рис, вивчаючи причини соціальних явищ і прихований в них смисл пристрастей та подій, письменник дійшов висновку про необхідність знання і осягнення докорінних першоджерел. У цьому відношенні досить характерним є його визнання про те, що «почавши шукати ... цю причину, цей соціальний рушій, чи не слід було поміркувати про принципи сущого і виявити, у чому людські суспільства віддаляються або наближаються до вічного закону, до істини, до краси» 22.

Для мистецтва найбільш всеохоплюючою метою завжди було і залишилося пізнання істини буття, сенсу ставлення людини до світу і до самої себе. «В чому істина?» – саме так називається художнє полотно М. Ге. Мистецтво завжди прагнуло відповісти на це запитання. Причому для нього важливо об'єктивно пізнати моральну загальнолюдську істину не лише в її самовияві і саморозкритті, а й у переосмисленні, критичному осягненні того, що є суєтністю лише за примарами справжніх цінностей. Нерідко це має бути різко критична оцінка схованого за зовнішніми благопристойностями. «Мізантроп» Ж.-Б.-Мольєра, «Ревізор» М. Гоголя, «Ярмарок марнославства» У. Теккерея, «Людська комедія» О. де Бальзака – ці та багато інших творів свідчать про їх розвінчальну спрямованість, аналітичність розмірковувань над людською природою.Прерогатива мистецтва – звертатись до найбільш загальних проблем, які потребують художнього аналізу, філософського осмислення духовно-моральних підвалин, на яких споконвічне тримається людство. Приводом для цього можуть бути міфологічні та релігійні сюжети, історичні події чи просто фантазія митця, звернена до певних джерел культури та реальних явищ. Поему «Смерть Каїна» І. Франко написав у 1889 р.–період високої своєї письменницької зрілості як майстра слова. Передував цьому переклад Байронового «Каїна». Не виключена можливість, як про це твердять дослідники, що у перекладача виникла потреба своєрідно продовжити філософську думку саме з того моменту, на якому закінчується драматична поема Д.-Н.-Г. Байрона. Отже, що ж сталося з Каїном після розчарувань і братовбивчого вчинку?