Історична динаміка функцій мистецтва

Звернемося до міркувань відомого дослідника з української діаспори Юрія Бойка, в яких увагу зосереджено на сенсі людського щастя. У чому воно? Любов Ади до Каїна, читаємо ми в праці Ю. Бойка, і Каїна до Ади має якусь надзвичайну вартість. Але яку – Байрон не сказав. Любов лишається якоюсь нез'ясованою людською потенцією. Ймовірно, Байрон мав продовжити свій твір. Коли Каїн убив брата, ангел поклав йому на чоло тавро і сказав: «Іди й живи. Твої майбутні діла нехай не будуть, як це останнє». «Така фраза вимагає продовження образу Каїна,– робить висновок Ю. Бойко,– його дій, у яких мала б розв'язатися проблематика, намічена Байроном... Це завдання перебрав на себе Франко. Він відважився на велике діло. Треба було продовжити твір геніальної мистецької сили, а разом з тим розв'язати комплекс філософських проблем» її.

Смерть Каїна, зауважує Ю. Бойко, має в поемі не лише змістовний, а й символічний смисл. Йдеться «про смерть каїнізму як духовно-психічного стану». Стрімко і драматично розвивається сюжет Франкової поеми, в якому домінуючими лишаються незмінно два мотиви: примари заподіяної смерті Авелю, що переслідують вигнанця, ненависть до всього роду людського і невідступна тінь відданості без будь-якого докору дружини Ади – «своєю любов'ю хотіла вона зігріти його серце». Але не стало й дружини. І ось Каїн уже «скелет нуждений, ранами покритий», у глибоких роздумах, стражданні й усвідомленні скоєного злочину. Силою своїх прагнень пізнати, що є найбільш вартим уваги і розуміння шастя, він має нагоду бачити рай хоча б на відстані, з гори: «І очі ті послав у даль безмірну». Пізнане дає змогу збагнути примарність пошуку все нових знань буття. «Коли людина шукає в знанні щастя, то плід знання обертається в попіл, в ніщо. Значить, знання не є ні добром, ні злом. Але Каїн бачив, як знання стає знаряддям зла, руїни й сіяння смерті» 24. Дерево життя і насолода, які манять своїм блиском, також не кінцева мета. Ні незворушний сфінкс, побачений Каїном, ні манливі принади насолод не дають йому розгадки сенсу щастя. Та відповідь, вистраждана і осягнена, в ньому самому:

Чуття, любов! Невже ж це так, о Боже?

Невже в тих двох словах малих лежить

Вся розгадка того, чого не дасть

Ні дерево знання, ні загадковий

Той звір не скаже?

Ми маємо в собі чуття, любов.

Отже, джерело життя ми маємо в собі,

Могутній зарід їх у кожнім серці

Живе – лиш виплекать, зростить його,

І розів'єсь!

Про те, що функція мистецтва не була статичною, раз і назавжди заданою, свідчить як саме мистецтво, що мало відповідати певному його призначенню, так і спостереження митців або теоретиків над цією динамікою. Розвиток функцій відбувався у бік розширення предмету мистецтва та його компетенції. Аналізуючи стан поезії, М. Салтиков-Щедрін робить висновок про те, що мистецтво поступово розширює свої межі і допускає в себе такі елементи, які «довгий час вважались йому не властивими». Мистецтво існувало відокремлено, «воно спрямоване було виключно на те, аби прикрашати і втішати» 25. М. Салтиков-Щедрін, як і інші митці того часу, різко висловлювався проти того, щоб мистецтво зверталося виключно до дозвілля, тим більше тих, хто взагалі не знає, що таке праця. Л. Толстой, Ф. Достоєвський, інші видатні письменники доклали свої титанічні зусилля до того, аби довести власними творами, наскільки може бути глибоким, а в певному розумінні і нічим незаміниме дослідження того стану суспільства, історичних подій і явищ, людських типів, психологічної і соціальне зумовленої їх складності, свідками яких вони були. Час міняє гостроту тих чи інших ситуацій і суперечностей, надаючи мистецтву можливість обирати найбільш прийнятну для суспільної користі і прогресу спрямованість. У справжньому великому мистецтві за фактом чи окремим типом особи, конкретною історичною постаттю завжди маємо присутність людського, нерідко справжньої трагедії з усіма рисами потрясіння, глибокої думки, переживань, краси чи потворності.Характерно, що і в нинішньому столітті неодноразово проявлялися спонукальні мотиви із закликом до мистецтва дії, до того ж не лише тоді, коли певний час панівною була теорія, за якою мистецтво розумілось як безпосередній засіб життєбудування (показовою в цьому відношенні є праця. Б. Арватова «Мистецтво та виробництво»). Однак це тільки одна грань, вкрай загострена в протиставленні до класичного мистецтва минулих часів. У атмосфері назрівання суспільного неспокою, конфронтаційних ліній в ідеології і політиці, трагічних подій, шо розгорталися в кількох напрямах періоду 30-х – початку 40-х років, з'явилося багато праць, що концептуально орієнтували на необхідність з'ясування завдань мистецтва, його місця у загальносвітових, національних, суспільних процесах. Майже у кожного митця, літератора знаходимо роздуми над тим, яким бути мистецтву в атмосфері вкрай напружених відносин, гострому відчутті неможливості стояти осторонь подій і явиш. Вона відбивала загальний стан і тенденцію змін у 30-х роках. Відсутність чи недостатню здатність дії літератури повинно замінити звернення до іншого ідеалу, раніше для якого «бездіяльність і була його достоїнством». Література покликана була розважати. Тепер же мусять бути іншими її критерії – справжньою є лише та література, яка несе в собі прагнення до свободи, високі думки, творчий дух. світло життєвої правди, та література, яка «спонукає до руху, до невдоволеності і боротьби» . Так безкомпромісно висловлювався один з найвидатніших майстрів слова Індії.