Принцип антиномічності побудови и аналізу художнього образу. художня умовність

Якщо віра і сакральність втрачають у мистецтві свою попередню силу, то поруч з ними піднімається на рівень вищого авторитету достовірність символу, існуючих духовних, моральних, естетичних загальнолюдських цінностей.

Мистецтво не втратило своєї біфункціональності (умовного і безумовного в ньому) не лише в прикладних, ужиткових видах, архітектурі, а й у всій своїй системі остільки, оскільки воно служить стимулятором духовно-культурних процесів, історії, нації, народу, особистості.

Навіть за самою людською психологією художня обдарованість і художня потреба, геній творця не можуть бути названими чимось умовним щодо інших інтересів і форм творчості.

Отже, умовність в мистецтві – це історично змінюваний, специфічно виражений в знаково-ціннісних формах, образно прочитуваний тип самовираження безумовних реальностей культури. Умовність є найбільш універсальним способом використання в художній практиці знакових структур, полісемантики мовних значень, безкінечного багатства смислових перенесень в зображеннях всецілості світу.

З моменту самоусвідомлення умовності в мистецтві ситуація ускладнюється тим, що дедалі опосередковані -шим стає його зв'язок з природою, життєвими, культурно-історичними фактами. Сама художня мова як засіб в умовній формі доносити смисл мистецтва набуває само-вартісних особливостей. Вона потребує уміння прочитувати й розпізнавати її в порівнянні з безпосередністю поза-художніх явищ. Водночас ми стверджуємо, що в умовності – код і присутність не уявної, а реальної культури, реальних людських пристрастей, відгомін самої природи.

Французький композитор Моріс Жозеф Равель на схилі свого творчого життя, сидячи якось на терасі в Марракеші, спостерігав захід сонця з його величною і таємничою «оркестровкою» кольорів. Він сказав тоді: «Я хотів би писати так». Автор балетів «Дафніє і Хлоя», «Болеро» та інших прославлених музичних перлин розумів силу творення, незрівняного з художнім, у самій же реальній природі. Мистецтво дало людям свою образно-художню складність, симфонію кольорів, гам, гармонію смислу і пристрастей, що в якомусь відношенні за своєю досконалістю не поступаються самій природі. Але умовність завжди означатиме дві найважливіші риси: мистецтво – це специфічне утворення людською уявою в образно-упорядкованому моделюванні і художній гармонізації аналогу (в найширшому розумінні) з космічністю і світобудовою, де кожне явище – частка цієї світобудови; друга ж ознака полягає в тому, що будь-яке художнє моделювання в образі реально існуючого далеке від прямого наслідування природи, воно не копіює її первинності і тим самим знімає закостенілість ізольованості речей, включаючи безцінний дар людської рефлексії, поєднання явищ в асоціативній пам'яті і метафоризмі.

Список використаної літератури:

1.Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

2.Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.

3.Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.

4.Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

5.Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

6.Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

7.Фонсегрив Жорж. Элементы психологии. М., 1890. С.8.Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

9.Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.

10.Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. М., 1984. С. 167.

11. Ильенков Э. В. Философия и культура. М., 1991. С. 235.